Глава XII

POV Соломія

Минуло три тижні відтоді, як ми з Артемом знову стали чоловіком і дружиною. Якщо вірити нашим рідним, друзям і кільком особливо проникливим знайомим, ця подія була лише питанням часу. Якби ж вони знали, скільки документів, домовленостей і внутрішніх суперечностей стояло за тим, що для них виглядало красивим продовженням нашої історії.

Ми не поспішали з новими публічними заявами, не публікували щодня спільних фотографій і не намагалися переконати весь світ у тому, що відбулося між нами якесь неймовірне диво. Юлія наполягала, що після першої хвилі уваги нам варто дати людям час обговорити новину, посперечатися, висловити свої підозри й поступово звикнути до думки, що я та Артем знову разом. Надмірна активність могла б виглядати як спроба відчайдушно переконати всіх у правдивості нашої версії, а це було останнім, чого ми хотіли.

Удома все теж поступово набуло певного ритму. Я вже не почувалася гостею в квартирі Артема, хоча досі іноді ловила себе на бажанні запитати, чи можна переставити щось на кухні або зайняти ще одну полицю у ванній. Артем, здається, сприйняв моє переселення як стихійне лихо, масштаби якого він недооцінив. Спочатку він жартував про косметику, яка поступово захоплювала його ванну кімнату, потім — про взуття в передпокої, а зрештою змирився навіть із тим, що на спинці його улюбленого крісла регулярно з’являвся мій кардиган.

Наші стосунки за зачиненими дверима залишалися напрочуд спокійними. Ми не влаштовували показових сніданків удвох, не намагалися щовечора проводити час разом і не питали одне одного, як минув день, із тією особливою інтонацією, яку зазвичай приписують людям, котрі не можуть дочекатися зустрічі. Якщо ми перетиналися на кухні, то могли випити кави й обговорити справи. Якщо хтось із нас затримувався, залишав повідомлення. Усе було просто, зручно й передбачувано.

А от у присутності друзів доводилося згадувати, що тепер ми не просто двоє людей, які колись були одружені й вирішили тимчасово пожити під одним дахом. Ми мали виглядати подружжям, яке пройшло крізь неприємний період, зробило висновки й вирішило почати спочатку.

Іноді це виходило напрочуд природно. Інколи — настільки незграбно, що мені хотілося відправити нас обох на курси акторської майстерності.

Сьогодні ми зібралися в барі, який Андрій обрав сам. Заклад розташовувався в центрі міста, на тихій вулиці, трохи осторонь від найгучніших туристичних маршрутів. Усередині було приглушене освітлення, темне дерево, м’які дивани й високі вікна, за якими вечірній Львів поступово переходив від осіннього сутінку до світла ліхтарів. Музика звучала достатньо тихо, щоб не доводилося підвищувати голос, а столики стояли на такій відстані один від одного, що можна було спокійно розмовляти про речі, які не хотілося б обговорювати на весь зал.

Я обрала темно-синю блузу з м’якого шовку, чорні прямі штани й короткий жакет графітового кольору. Замість суворого офісного образу, до якого я звикла у Forma, сьогодні хотілося чогось простішого, але не менш елегантного. На ногах були чорні туфлі на невисоких підборах, на зап’ясті — тонкий годинник, а у вухах — невеликі золоті сережки. Волосся я зібрала в недбалий, але продуманий пучок, залишивши біля обличчя кілька пасом. Макіяж зробила стриманий: рівний тон, трохи рум’ян, підкреслені вії та помада приглушеного ягідного відтінку.

Я більше не ходила на роботу щодня, не проводила ранки за погодженням рекламних кампаній і не мусила підбирати костюм під настрій чергового клієнта. Проте звичка стежити за собою нікуди не зникла. Навіть у найскладніші періоди мені подобалося відчувати, що я контролюю хоча б те, як виглядаю.

Андрій і Юлія вже чекали на нас. Вони сиділи навпроти одне одного, перед ними стояли келихи води й тарілка з оливками, а між ними лежав розгорнутий блокнот Юлії та телефон Андрія.

Я відразу помітила, що Юлія сьогодні мала вигляд людини, яка прийшла не просто повечеряти. На ній була молочна водолазка, темно-коричневі широкі штани й жакет у тон. Волосся вона залишила розпущеним, а замість звичного макіяжу з акцентом на очі обрала лише легкий тон і натуральний відтінок помади. Проте найвиразнішою деталлю був її погляд: уважний, зосереджений і такий серйозний, що я мимоволі подумала, чи не збирається вона оголосити нам про черговий скандал.

Андрій, навпаки, виглядав так, наче його запросили на неформальну зустріч із друзями, а не на обговорення потенційного знищення моєї репутації. Темні джинси, чорна сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком і піджак без краватки робили його схожим на людину, яка однаково впевнено почуватиметься і в дорогому ресторані, і в кабінеті, де комусь доведеться пояснювати, чому його ім’я раптом з’явилося в чужому розслідуванні.

— Нарешті, — промовила Юлія, коли ми підійшли до столика. — Я вже почала думати, що ви вирішили провести романтичний вечір удвох і забули про друзів.

— Ми намагалися, але Артем витратив надто багато часу на вибір паркувального місця, — відповіла я, знімаючи жакет і вмощуючись на дивані.

— Це неправда, — заперечив він, сідаючи поруч. — Моя дружина десять хвилин шукала в сумці ключі, які тримала в руці.

Я повернулася до нього.

— По-перше, я не шукала ключі. Я шукала бальзам для губ. По-друге, якщо ти й надалі збираєшся обговорювати мої недоліки в присутності свідків, я буду змушена розповісти всім, як ти сьогодні вранці двадцять хвилин вибирав між двома однаковими сорочками.

— Вони не були однаковими.

— Звісно. Одна була біла, а друга теж біла.

Андрій розсміявся, а Юлія відклала ручку.

— Знаєте, я починаю розуміти, чому ви колись одружилися. У вас уже є готовий матеріал для сімейного ситкому.

— Не перебільшуй, — сказав Артем. — У нас із нею значно менше спільного, ніж може здатися.

— Наприклад? — поцікавилася я.

— Я не залишаю чашки з кавою в різних кімнатах.

— Ти залишаєш їх у кабінеті, у вітальні та на кухні. Просто в тебе квартира більша, тому статистика менш помітна.