Розділ XI

POV Соломія

Минув тиждень відтоді, як ми з Артемом вдруге стали чоловіком і дружиною, хоча, якби хтось запитав мене, чи змінилося за цей час моє життя, я, напевно, не змогла б відповісти одним реченням, не збрехавши бодай у чомусь.

З одного боку, усе відбулося так швидко, що я досі іноді ловила себе на думці, ніби наше повторне одруження було лише черговим епізодом дивного сну, який мав закінчитися, щойно я прокинуся. З іншого — за ці сім днів я встигла переїхати до колишнього чоловіка, перевезти половину свого гардероба в його квартиру, домовитися з юристом про остаточну редакцію нашої угоди, почати працювати над власною репутацією, відмовитися від думки про негайне повернення до звичного життя й кілька разів серйозно замислитися над тим, чи не варто було мені все-таки обрати менш екстравагантний спосіб святкування тридцятиріччя.

Хоча, якщо подумати, що саме могло б бути екстравагантнішим за фіктивний шлюб із чоловіком, з яким ти вже одного разу розлучилася, я не знала.

Ми навмисно не поспішали повідомляти про наше одруження широкому загалу. Після вечора в ресторані, коли родини й найближчі друзі дізналися про наше рішення, ми домовилися дати собі кілька днів, аби звикнути до нового статусу хоча б у межах власного життя. Не хотілося наступного ранку прокинутися й побачити, як наше ім’я вже стоїть поруч із десятками заголовків, а незнайомі люди сперечаються про причини нашого примирення, не маючи жодного уявлення про те, що насправді відбувається між нами.

До того ж нам потрібно було спочатку самим зрозуміти, як поводитися в нових обставинах. Публічно ми знову були подружжям, але приватно залишалися двома людьми, які лише починали звикати до спільного простору після кількох років окремого життя. Ми не домовлялися про романтичні вечері, не планували проводити кожну вільну хвилину разом і не намагалися створити ілюзію, що за один тиждень повернулися до того, що колись мали. Навпаки, нашою першою умовою було не ускладнювати одне одному життя більше, ніж цього вимагали обставини.

Переїхала я наступного дня після дня народження, коли святковий шум залишився позаду, а перед нами постала цілком практична проблема: мої речі мали опинитися в квартирі Артема, якщо ми хотіли переконливо підтримувати нашу спільну історію.

Того ранку я приїхала до нього з кількома валізами, коробками з косметикою, взуттям і речами, які, на мою думку, були абсолютно необхідними для нормального життя. Артем, який спочатку спостерігав за всім із виразом людини, що щиро не розуміє, звідки в однієї жінки може бути стільки одягу, поступово перестав удавати здивування й почав допомагати мені переносити коробки.

— Ти впевнена, що це все? — запитав він, коли я поставила останню валізу біля стіни.

Я озирнулася на невеличку купу речей у передпокої, потім подивилася на нього.

— А що, на твою думку, я мала залишити у квартирі? Зубну щітку?

— Я просто намагаюся зрозуміти, чи мені варто звільняти ще одну кімнату, чи краще одразу замовити вантажівку.

— Не драматизуй. Це лише найнеобхідніше.

— Соломіє, у тебе три коробки взуття.

— Чотири, якщо рахувати ту, яку ти ще не заніс.

Він подивився на мене з удаваним жахом, а я не втрималася від сміху.

— Я починаю розуміти, чому ти вирішила одружитися зі мною вдруге, — сказав Артем, підхоплюючи коробку. — Тобі просто потрібна людина, яка допомагатиме носити твої речі.

— Не хвилюйся, я запишу це в наш договір окремим пунктом.

— Тільки не забудь додати, що я як справжній чоловік готовий утримувати свою дружину, поки вона безробітна. Мені здається, це має справити на тебе враження.

Я звела брови, але усмішка все одно залишилася на моєму обличчі.

— У мене достатньо заощаджень, щоб утримувати себе й оплачувати свої звичні витрати. Тому можеш не поспішати брати на себе відповідальність за мої рахунки.

— Шкода. Я вже уявив, як ти щовечора зустрічаєш мене з вечерею, а я великодушно видаю тобі гроші на нову сумочку.

— Якщо ти продовжиш у такому дусі, я виставлю тобі рахунок за кожен день проживання моїх речей у твоїй квартирі.

— Тоді мені доведеться подати зустрічний позов за використання моїх шаф.

Я засміялася, але вже за мить, коли він підняв останню коробку й поніс її до кімнати, я додала:

— Хоча, якщо ця наша геніальна схема не допоможе й моя кар’єра остаточно зруйнується, я візьму з тебе слово, що ти утримуватимеш мене все життя.

Артем зупинився у дверях і повільно обернувся.

— Усе життя?

— Саме так. З харчуванням, одягом, косметикою, подорожами й іншими дрібницями, до яких я звикла.

— Ти розумієш, що зараз сама створюєш собі проблеми? Я можу попросити юриста внести до договору обмеження на кількість пар взуття.

— Тоді я попрошу свого юриста внести обмеження на кількість автомобілів у твоєму гаражі.

Він приклав долоню до грудей, удаючи, що я завдала йому особистої образи.

— Ось так і виглядає шлюб. Ще навіть не встигли прожити разом тиждень, а ти вже погрожуєш моїй найбільшій пристрасті.

— Ти сам почав.

— І, як бачу, зробив це даремно.

Ми ще кілька хвилин жартували, розбираючи речі, а потім кожен повернувся до своїх справ. Я облаштувала кімнату, яку ми домовилися залишити моєю, розклала одяг, косметику й документи, а ввечері, коли квартира нарешті перестала нагадувати склад після невдалого переїзду, замовила продукти й приготувала вечерю.

Я не робила цього з особливого бажання виконувати роль господині. Просто мені хотілося їсти, а приготувати щось удома було простіше, ніж витрачати час на доставку. До того ж я не збиралася перетворювати спільне проживання на нескінченне обговорення того, хто сьогодні має подбати про побут. Ми обоє працювали, обоє мали власні справи й обоє могли приготувати собі їжу або прибрати за собою.