Розділ IX

POV Соломія

Я стояла перед відчиненою шафою вже хвилин десять, хоча Артем цілком недвозначно дав зрозуміти, що часу в мене небагато. На роботі я могла за лічені хвилини підібрати образ для ділової зустрічі, презентації чи навіть непередбаченого інтерв’ю, але зараз звичайний вибір одягу раптом перетворився на проблему, якій я не могла дати ради.

Річ була зовсім не в тому, що мені не було чого вдягнути. Моя шафа завжди залишалася одним із тих місць, де панував майже ідеальний порядок, а одягу в ній вистачило б на кілька сезонів навіть за умови, що я вирішила б більше ніколи нічого не купувати. Проблема полягала в іншому: я не знала, як саме маю почуватися, зустрічаючись із людьми, які колись були моєю родиною, а потім зникли з мого життя майже одночасно з чоловіком, якого я любила.

Чотири роки — достатньо довгий термін, щоб люди змінилися, навчилися жити без тебе, створили нові звички й перестали помічати порожнечу там, де раніше була твоя присутність. За цей час у житті Оксани з’явилася маленька донька, якої я ніколи не бачила, а її старший син Микита встиг перейти з дитячого віку в той непростий період, коли хлопці раптом стають вищими, починають соромитися власних емоцій і вважають, що вже достатньо дорослі, аби самостійно вирішувати всі свої проблеми.

А я пропустила все це.

Не тому, що вони не хотіли мене бачити, принаймні я ніколи не мала підстав так думати. Ми просто з Артемом вирішили, що після розлучення буде простіше обірвати всі контакти, ніж щодня нагадувати одне одному про те, що колись нас об’єднувало. Тоді це здавалося логічним рішенням, способом захистити себе від зайвого болю, але тепер я розуміла, скільки всього ми втратили разом із можливістю хоча б іноді залишатися частиною життя людей, яких любили.

Я дістала з шафи темно-сині прямі джинси, м’який светр кольору вершків і легкий кардиган, який давно не вдягала. До них обрала невеликі золоті сережки, тонкий ланцюжок і зручні черевики на невисокому підборі. Волосся залишила розпущеним, лише зібрала передні пасма біля скронь, а макіяж обмежила легким тоном, тушшю та бальзамом для губ.

Виглядала я значно простіше, ніж зазвичай на роботі, але мені подобалося, як сидів одяг і наскільки природним здавався весь образ. Я не хотіла справляти враження людини, яка спеціально готувалася до сімейного вечора, наче збиралася на співбесіду, і водночас не могла дозволити собі прийти зовсім недбалою.

Коли я закінчила збиратися, у двері подзвонили.

Я глянула на годинник, узяла телефон і попрямувала до передпокою. Артем стояв за дверима в темних джинсах, чорному светрі й легкому пальті, яке чудово пасувало до його високої статури. Волосся було трохи скуйовджене, ніби він кілька разів провів по ньому рукою, а на обличчі з’явилася та сама ледь помітна усмішка, яку я пам’ятала ще з наших перших побачень.

— Ти встигла, — зауважив він, оглянувши мене.

— Не приховуватиму, це був справжній подвиг.

— Судячи з того, як ти виглядаєш, я навіть не хочу знати подробиць.

— Розумне рішення.

Я взяла сумку, вимкнула світло й зачинила двері. Артем забрав у мене ключі, поки я перевіряла замок, і простягнув руку, пропонуючи допомогти вдягнути пальто. Цей жест був настільки звичним, що я мало не завмерла, коли він поправив комір біля моєї шиї, а потім відступив, пропускаючи мене вперед.

Колись він робив це постійно. Я могла поспішати, нервувати перед важливою зустріччю або просто не помічати, що пальто перекрутилося на плечі, а Артем завжди знаходив спосіб виправити дрібницю, не перетворюючи її на окрему подію. Після розлучення я навчилася не помічати таких жестів у чужих чоловіків і не чекати їх від тих, хто був поруч, але зараз моє тіло ніби саме згадувало те, про що розум намагався не думати.

— Ти знову замислилася, — промовив Артем, коли ми вийшли до ліфта.

— Я просто намагаюся підготуватися до зустрічі з твоєю родиною.

— Моя родина не страшніша за тебе саму.

— Дуже смішно.

— Я серйозно. Мама тебе обійме ще до того, як ти встигнеш сказати «добрий вечір», Оксана почне ставити запитання, на які я не завжди знаю відповіді, Павло запропонує тобі щось випити, а Микита, найімовірніше, вдаватиме, що йому байдуже до всього, хоча насправді слухатиме кожне слово.

— А маленька Леа?

На обличчі Артема з’явилася зовсім інша усмішка, тепла й трохи беззахисна.

— Леа, найімовірніше, спробує залізти мені на руки й не дозволить нікому забрати себе звідти до кінця вечора.

— Ти так говориш, ніби це вже перевірений сценарій.

— Тому що це перевірений сценарій. Минулого тижня вона протримала мене майже дві години, перш ніж погодилася перейти до мами.

— Можливо, вона просто знає, кого варто використовувати у власних інтересах.

— Не сумніваюся. Вона в цьому пішла далеко вперед за свого батька.

Я засміялася, і Артем подивився на мене так, наче саме заради цього й розповідав історію. Я не хотіла робити поспішних висновків щодо його поведінки, але поступово починала помічати, що він справді намагається повернути мене до життя, яке не обмежувалося роботою, поганими новинами й болючими спогадами.

На парковці він відчинив мені пасажирські дверцята BMW, а сам обійшов автомобіль і сів за кермо.

— До речі, — сказав він, пристібаючи ремінь безпеки, — нам треба заїхати в магазин.

— Навіщо?

— Купити щось мамі, Оксані й дітям.

— Артеме, ми не можемо просто приїхати до них із порожніми руками.

Він повернув до мене голову.

— Ти щойно сказала, що ми не можемо приїхати з порожніми руками, хоча я ще навіть не запропонував цього зробити.

— Я знаю твою родину. Якщо ми приїдемо без подарунків, мама скаже, що їй нічого не потрібно, Оксана запевнить, що я не мала витрачатися, а потім обидві почнуть запитувати, чому ми нічого не привезли дітям.

— Тобто ти вже пам’ятаєш усі правила.

— Деякі речі не забуваються.

Він усміхнувся, і я раптом зрозуміла, що ці слова стосуються значно більшого, ніж звичок його родини.