Розділ VIII

POV Артем

Я випив половину кави ще до того, як зрозумів, що вона давно охолола.

Чорний паперовий стаканчик стояв у руці, обпікаючи пальці хіба що спогадом про колишнє тепло, а я продовжував дивитися на вхід до офісної будівлі, наче від мого терпіння залежало, коли саме з-за скляних дверей з’явиться Соломія. Насправді я міг би піднятися до себе, попросити секретарку принести свіжу каву й зайнятися роботою, яка чекала на мене з самого ранку. Міг би зателефонувати кільком людям, перевірити звіти італійської філії, які напередодні надійшли із запізненням, або хоча б удавати, що мої думки зосереджені на чомусь, крім учорашнього вечора.

Проте я залишався на парковці.

Після того, як залишив Соломію у квартирі й переконався, що вона нарешті заснула, я ще довго сидів у машині перед її будинком, не вмикаючи двигуна. Мені не давала спокою історія з Валентином, його дивна поведінка, та папка, яку Соломія випадково побачила на столі, і те, як швидко чоловік змінив тон, щойно зрозумів, що вечір не розвиватиметься за його сценарієм. Найбільше мене насторожувало те, що він знав про неї більше, ніж мав би знати звичайний інвестор, зацікавлений у співпраці з нашою компанією.

Я не збирався робити висновки, не перевіривши фактів, але відчуття було поганим.

Ще гіршим було усвідомлення того, що Соломія, попри свою звичну впевненість і вміння тримати ситуацію під контролем, учора справді злякалася. Вона не просто розсердилася на чоловіка, який дозволив собі зайве, і не просто роздратувалася через невдале побачення. Вона злякалася настільки, що зателефонувала мені, хоча могла звернутися до когось іншого, а потім чекала біля чужого будинку, поки я приїду.

Я не знав, чи означало це, що вона знову починає мені довіряти, чи просто в ту мить я виявився найближчою людиною, до якої вона могла звернутися. І, якщо чесно, не хотів поспішати з висновками. Після всього, що сталося між нами, я чудово розумів, що один вечір не може виправити чотири роки мовчання, а одна відверта розмова не повертає автоматично близькість, яку ми колись зруйнували власними руками.

Але я міг принаймні зробити так, щоб сьогодні вона не почувалася самотньою.

Саме тому я приїхав раніше, купив дві кави й вирішив дочекатися її на парковці. Я не збирався влаштовувати сцен, розпитувати про самопочуття з виразом стурбованого батька чи нагадувати, що вчора вона мала б бути обережнішою. Мені хотілося побачити її, переконатися, що вона почувається краще, і дати зрозуміти: якщо щось станеться знову, їй не обов’язково справлятися з цим самій.

Хоча, знаючи Соломію, я не виключав, що замість подяки отримаю зауваження про те, що вона доросла жінка й чудово може подбати про себе.

Ця думка викликала ледь помітну усмішку.

Я саме збирався викинути охололу каву, коли біля входу зупинилося таксі. З нього вийшла жінка в темному пальті, поправила сумку на плечі й, зачинивши дверцята, рушила до будівлі. Я впізнав її ще до того, як вона повернула голову.

Соломія завжди вміла виглядати так, ніби навіть найзвичайніший ранок був частиною ретельно продуманого плану. Вона не просто обирала одяг, а створювала образ, у якому кожна деталь мала своє місце, і навіть тепер, після безсонної ночі та неприємностей напередодні, її зовнішній вигляд був бездоганним.

На ній був діловий костюм глибокого графітового відтінку: приталений жакет із чіткою лінією плечей і коротка пряма спідниця, яка відкривала коліна й підкреслювала стрункість ніг. Під жакетом виднівся молочний топ із лаконічним вирізом, а тонкі чорні колготки й туфлі на підборах завершували образ, що однаково добре пасував би і для важливої зустрічі, і для обкладинки ділового журналу. У руці вона тримала структуровану шкіряну сумку, волосся було зібране у високий елегантний пучок, настільки акуратний, що жодне пасмо не вибивалося з його форми, а невеликі золоті сережки ледь помітно виблискували, коли вона повертала голову.

Макіяж був таким самим бездоганним, як і весь образ: рівний тон шкіри, тонко підкреслені очі, чіткі брови й помада природного рожево-бежевого відтінку. Усе свідчило про те, що Соломія витратила час на те, щоб зібрати себе докупи, перш ніж вийти з дому.

Та її обличчя все одно розповідало більше, ніж вона, мабуть, хотіла б.

У кутиках губ не було звичної ледь помітної усмішки, погляд здавався надто зосередженим, а втома, яку вона намагалася приховати бездоганним макіяжем, проступала в напруженні біля очей. Вона йшла рівно, не сутулячись і не озираючись, але я знав її достатньо добре, щоб помітити: ця впевненість зараз була не природним станом, а свідомо збудованою бронею.

Мені захотілося негайно підійти до неї, забрати сумку, запитати, чи вона спала, чи їла, чи не турбує її досі вчорашня історія. Проте я залишився біля машини, дочекавшись, поки вона сама помітить мене.

Соломія побачила мене за кілька метрів від входу й на мить сповільнила крок. На її обличчі промайнуло здивування, за яким одразу з’явилася звична спроба приховати будь-яку реакцію.

— Ти що тут робиш так рано? — запитала вона, підійшовши ближче.

— Милуюся краєвидами, — відповів я, простягаючи їй другий стаканчик. — Але, мушу визнати, сьогодні парковка особливо вдало підібрана.

Вона глянула на каву, потім на мене, і в її очах нарешті з’явилося щось схоже на справжню усмішку.

— Це мені?

— Ні, я просто вирішив купити дві кави, щоб одна не почувалася самотньою.

— Ти завжди був надзвичайно щедрим на безглузді пояснення.

— А ти завжди вміла оцінити мою щедрість.

Соломія забрала стаканчик, зігріла пальці об його поверхню й зробила невеликий ковток. Вона не сказала, що вдячна, і я не чекав на ці слова. Натомість її погляд ковзнув повз мене до автомобіля, біля якого я стояв.

— До речі, — промовила вона після короткої паузи, ніби раптом згадала щось надзвичайно важливе, — я давно хотіла зробити тобі комплімент щодо машини, але весь час забувала.

Я простежив за її поглядом.