Розділ VII

POV Соломія

Після розмови в Східниці між нами з Артемом щось змінилося, хоча, якби хтось запитав мене, що саме, я навряд чи змогла б дати чітку відповідь. Ми не посварилися, не віддалилися настільки, щоб перестати спілкуватися, і не сказали одне одному нічого такого, що могло б перекреслити те крихке порозуміння, якого нам вдалося досягти на терасі. Навпаки, Артем поставився до моєї сповіді значно краще, ніж я могла собі уявити, і саме це, мабуть, найбільше вибило мене з рівноваги. Я роками готувалася до його можливого осуду, вигадувала відповіді на запитання, яких він ніколи не ставив, і врешті навчилася жити з переконанням, що про нашу дитину він ніколи не дізнається. А коли правда нарешті прозвучала вголос, я побачила перед собою не чоловіка, який хотів покарати мене за мовчання, а людину, якій теж боліло те, що сталося, і яка, попри власні переживання, не намагалася зробити мене єдиною винною в нашій спільній трагедії.

Можливо, саме тому тепер мені було так складно поводитися з ним невимушено. Я більше не могла переконувати себе, що він нічого не знає, що та історія залишилася тільки моєю таємницею і що мені ніколи не доведеться бачити, як Артем сприйме правду. Тепер він знав усе, принаймні те, що я могла йому розповісти, а я знала, що за його стриманістю ховається біль, якого він не показує іншим. Між нами з’явилося ще одне невидиме нагадування про минуле, яке не можна було просто відсунути вбік, проте ніхто з нас не наважувався знову торкнутися цієї теми.

У перші дні після повернення зі Східниці ми наче домовилися мовчати, хоча жодних домовленостей між нами не було. На роботі я займалася своїми справами, Артем — своїми, а коли нам доводилося зустрічатися, ми говорили про проєкти, терміни, документи й усе, що не вимагало від нас особистої відвертості. Він не став холоднішим, не уникав мене демонстративно й не дивився так, наче тепер я була для нього кимось іншим. Проте я помічала, що іноді він ніби збирався щось сказати, а потім переводив розмову на роботу. Я й сама робила так само, тож не могла дорікати йому за обережність, якої вимагала від себе.

Уранці після повернення додому я довго не могла зосередитися навіть на простих речах. Звичні дії здавалися механічними: душ, догляд за шкірою, макіяж, вибір одягу, кава, яку я випила майже не відчуваючи смаку. Я стояла перед дзеркалом у спальні й розглядала власне відображення, намагаючись зрозуміти, чи змінилося щось у мені настільки, щоб це було помітно стороннім. Темне волосся спадало на плечі м’якими хвилями, світла блуза підкреслювала шию, а графітовий жакет додавав образу тієї зібраності, яку я звикла демонструвати на роботі. Зовні я виглядала так само, як завжди, і, можливо, саме це допомагало мені втримуватися на ногах: світ не вимагав від мене негайно пояснювати, що я відчуваю, а люди навколо не знали, наскільки багато змінилося за одну розмову.

Я взяла сумку, перевірила телефон і вже біля дверей зупинилася, помітивши, що знову відкрила наше з Артемом листування. Останнім повідомленням було коротке робоче уточнення, на яке я відповіла ще ввечері, а нижче залишалися старі повідомлення, що не мали жодного стосунку до теперішнього життя. Я не читала їх, але пам’ятала, що колись наші розмови не обмежувалися файлами й термінами. Ми могли обговорювати будь-які дрібниці, сперечатися через музику в машині, надсилати одне одному фотографії смішних речей, які бачили протягом дня, або просто телефонувати без конкретної причини. Тоді мені здавалося природним, що людина, з якою ти живеш, буде поруч і завтра, тому я не надавала значення багатьом речам, які тепер згадувала з особливою гостротою.

Я заблокувала екран і поклала телефон до сумки. Не було сенсу шукати в старому листуванні відповіді на запитання, які виникли тільки тепер. Ми більше не були тими молодими людьми, які колись вирішили, що кохання саме по собі допоможе подолати будь-які труднощі. Тепер кожен із нас мав власне життя, роботу, звички й рани, про які інший нічого не знав. Те, що сталося в Східниці, не могло повернути нас у минуле, навіть якби ми обоє цього захотіли.

У Forma я з’явилася раніше, ніж зазвичай. В офісі ще було тихо, лише за скляною перегородкою хтось розмовляв телефоном, а з кухні долинав запах свіжозвареної кави. Я привіталася з адміністраторкою, залишила верхній одяг у гардеробі й пройшла до свого кабінету, де на столі чекали роздруківки та кілька повідомлень від команди. Робота над проєктом для мережі дилерських центрів набирала обертів, і найближчі тижні обіцяли бути насиченими. Ми мали узгодити загальну концепцію оформлення просторів, підготувати презентацію для керівництва, перевірити рекламні матеріали й погодити, як нова айдентика поєднуватиметься з архітектурними рішеннями. Для мене це був важливий проєкт не тільки через масштаб, а й через можливість довести, що Forma здатна працювати з великими замовниками, не втрачаючи власного стилю.

Я ввімкнула комп’ютер, відкрила пошту й почала переглядати листи. За кілька хвилин до кабінету постукала Марта, яка відповідала за координацію частини команди. Вона зайшла з ноутбуком і блокнотом, сіла навпроти мене й одразу перейшла до справи, показавши оновлену презентацію.

— Я внесла правки після вчорашньої зустрічі, але не впевнена щодо першого блоку. Мені здається, ми надто довго пояснюємо загальну концепцію, перш ніж показати, як вона виглядатиме на практиці.

Я переглянула кілька слайдів, зупинившись на візуалізації майбутнього шоуруму.

— Пояснення потрібне, але його справді можна скоротити. Нам важливо, щоб замовник зрозумів логіку наших рішень, а не просто побачив гарні картинки. Якщо відразу показати фасади, рецепцію та зону очікування, не пояснивши, як вони пов’язані між собою, презентація буде схожа на добірку окремих дизайнерських пропозицій.

— Тобто спочатку коротко формулюємо ідею, а потім демонструємо її реалізацію?

— Саме так. Залиш три ключові тези, решту перенесемо до додатків. І ще зверни увагу на освітлення в зоні очікування. На кількох візуалізаціях воно надто холодне, через що простір виглядає менш затишним, ніж ми задумували.