Розділ VI

POV Артем

Дорога зі Львова до Східниці мала зайняти кілька годин, але здавалося, що наша компанія зуміла перетворити навіть звичайну поїздку автобусом на окремий захід із власною програмою. Хтось увімкнув музику, хтось уже встиг посперечатися через плейлист, а Юля, яка, очевидно, не визнавала поняття спокійного відпочинку, безперервно переходила від однієї теми до іншої, втягуючи в розмови навіть тих, хто спочатку збирався просто подрімати в дорозі. Володи́мир Анатолійович сидів неподалік від мене й час від часу долучався до загального гамору, хоча ще кілька тижнів тому я не міг уявити, що побачу його настільки розслабленим. Останнім часом проблем у Forma вистачало, і навіть після завершення робочого дня він нерідко залишався подумки в офісі, перебираючи можливі рішення й намагаючись утримати під контролем те, що давно потребувало не лише його зусиль.

Я влаштувався приблизно посередині салону, біля вікна, і, коли Соломія з’явилася у проході разом із Юлею, мимоволі подивився на вільне місце перед собою. Воно ніби чекало саме на неї, і я навіть не встиг подумати, наскільки дивним було це відчуття, перш ніж зустрівся з її поглядом та ледь помітним рухом голови запропонував сісти поруч.

Соломія усміхнулася, але замість того, щоб підійти, щось відповіла Юлі й рушила далі, влаштувавшись із нею на кілька рядів попереду. Я відкинувся на спинку сидіння й перевів погляд у вікно, удаючи, що її вибір нічого для мене не означав. Насправді ж я чудово розумів, чому вона так зробила. Після останніх офісних пліток і надто уважних поглядів колег нам обом стало складніше поводитися так, ніби між нами не було нічого, крім спільної роботи. Ми могли не торкатися минулого й не говорити про те, що колись були одружені, але це не заважало людям помічати дрібниці: як я без зайвих запитань приносив Соломії каву саме таку, як вона любила, як вона пам’ятала, що ввечері я зазвичай обираю чай, а не каву, або як іноді нам вистачало одного погляду, щоб зрозуміти одне одного без пояснень.

Можливо, саме такі речі й привертали увагу найбільше. З боку все це могло здаватися ознакою чогось більшого, ніж звичайна професійна взаємодія, хоча ми самі поки не могли дати чіткого визначення тому, що відбувалося між нами. За останній місяць ми навчилися знову розмовляти, працювати поруч і навіть часом жартувати так, як колись, проте Соломія не поспішала підпускати мене ближче, ніж вважала за потрібне. Я не міг її за це звинувачувати, адже й сам досі не знав, як правильно поводитися з людиною, яка колись була для мене цілим світом, а потім на кілька років перетворилася на чужу.

— Так, увага! — голос Юлі перекрив музику й розмови. — Оскільки дорога в нас довга, а частина присутніх уже починає нудьгувати, пропоную інтелектуальне випробування.

— Якщо це знову твоя вікторина, я відмовляюся ще до початку, — озвався хтось із задніх сидінь.

— А я не приймаю відмов, особливо від людей, які навіть не знають, наскільки погано в них із загальним розвитком.

Після цієї заяви сперечатися з Юлею стало безглуздо. Вона швидко вигадала правила, оголосила перше запитання й почала обирати жертв серед пасажирів. Найбільше їй сподобалося допитувати Володи́мира Анатолійовича, якому довелося відповідати на запитання такої сумнівної наукової цінності, що навіть він не завжди міг стримати сміх. Коли ж Юля попросила його пригадати найкумедніший випадок зі студентських років, він спочатку спробував відмовитися, але зрештою поступився й розповів історію, після якої сміялися вже всі.

Я теж усміхався, час від часу втручаючись у розмову, однак значно частіше мій погляд повертався до Соломії. Вона сиділа біля вікна, трохи повернувшись до Юлі, і жваво сперечалася з нею через музику, доводячи, що деякі пісні неможливо слухати без відчуття сорому за людство. Коли Юля демонстративно обурилася, Соломія розсміялася — щиро, вільно, зовсім не так, як усміхалася на робочих зустрічах, коли кожен її жест був стриманим і доречним.

Я давно не бачив її такою розслабленою, і це чомусь зачепило мене сильніше, ніж мало б. У світлому светрі, темних прямих штанах і з довгим волоссям, зібраним у невимушений хвіст, вона виглядала просто й водночас бездоганно. Навіть у звичайному одязі для поїздки Соломія зберігала ту особливу елегантність, яку я колись помічав у ній задовго до того, як зрозумів, що закохався. Вона завжди вміла мати гарний вигляд без демонстративних зусиль, і, мабуть, саме ця природність колись привабила мене не менше за її характер.

На одній із зупинок ми вийшли до придорожнього кафе, щоб випити кави, перекусити й трохи розім’ятися. Юля повернулася до автобуса з величезною коробкою солодощів, яку одразу оголосила спільною власністю колективу, хоча сама ж першою відкрила кришку й почала вибирати найапетитніші цукерки. Її виправдання про те, що організаторка частування має право на дегустацію, викликало нову хвилю сміху, а Володи́мир Анатолійович навіть пригрозив внести цей випадок до майбутнього звіту про витрати на корпоративний відпочинок.

Соломія стояла трохи осторонь із паперовим стаканчиком у руках, слухаючи розмову колег. Коли я підійшов до неї, вона повернулася до мене, і на мить мені здалося, що зараз ми заговоримо так само невимушено, як колись. Однак я не знайшов нічого кращого за звичайне запитання про дорогу, а вона відповіла так само буденно, залишивши між нами ту саму обережну відстань, яку ми обоє, здається, вже звикли поважати.

До Східниці ми дісталися ближче до вечора. Сонце повільно ховалося за гірськими схилами, залишаючи на небі приглушені золотаві відтінки, а прохолодне повітря після кількох годин у салоні автобуса здавалося особливо свіжим. Місце, де ми мали провести наступні кілька днів, виявилося значно кращим, ніж я очікував: затишні дерев’яні котеджі, доглянута територія, тераса з видом на гори й стільки зелені навколо, що навіть звичний міський поспіх здавався тут чимось далеким і непотрібним.

Після поселення ми зібралися на спільну вечерю. За столом швидко забули про втому після дороги: розмови перемішувалися з жартами, хтось згадував кумедні робочі ситуації, а хтось уже планував, куди варто сходити наступного дня. Я сидів навпроти Соломії й ловив себе на тому, що часом слухаю не стільки розмову, скільки її голос. Вона підтримувала бесіду, усміхалася, іноді заперечувала колегам, але в її поведінці не було звичної офісної настороженості. Здавалося, тут, далеко від робочих кабінетів, дедлайнів і чужих поглядів, кожен із нас міг хоча б ненадовго відкласти те, що його непокоїло.