Розділ V

POV Артем

Наприкінці вересня я раптом усвідомив, що вже давно не рахую дні відтоді, як повернувся до Львова й знову зустрів Соломію.

Спочатку кожна наша взаємодія здавалася мені окремою подією, до якої я мимоволі повертався думками. Перша зустріч у ресторані після чотирьох років мовчання. Наступні розмови в офісі. Її стримана реакція на мої пропозиції та суперечки, під час яких вона не поступалася навіть тоді, коли я наводив цілком переконливі аргументи.

Тепер усе це поступово ставало частиною звичайного робочого дня.

Ми могли годинами сидіти в одному кабінеті, обговорюючи комунікаційну стратегію Forma, сперечатися щодо формулювань для презентацій або разом шукати рішення, яке задовольнило б і керівництво агенції, і потенційних інвесторів. Іноді наші дискусії закінчувалися сміхом, іноді — мовчазною згодою, а часом ми розходилися кожен зі своєю думкою, щоб за годину повернутися до розмови й визнати, що компроміс усе-таки можливий.

Мені подобалося працювати з нею. Не лише тому, що Соломія добре знала свою справу, вміла бачити слабкі місця в комунікаціях і розуміла, як відновлювати довіру до бренду після репутаційної кризи. Вона не намагалася підлаштуватися під мої рішення лише тому, що я представляв бізнес, який інвестував у розвиток агенції. Якщо вважала мою пропозицію невдалою, то пояснювала чому. Якщо погоджувалася — я знав, що це її справжня позиція, а не бажання уникнути суперечки.

За цей місяць між нами сформувалося щось схоже на дружбу. Обережну, позбавлену звичних для близьких людей жестів, але цілком реальну.

Ми не домовлялися про зустрічі після роботи, не телефонували одне одному без причини й не намагалися надолужити чотири роки, які прожили окремо. У нас навіть не було розмови про те, ким ми тепер є одне для одного. Просто поступово з’явилося відчуття, що в робочих питаннях я можу на неї покластися, а вона, схоже, більше не сумнівалася, що я не підведу її, коли від мого рішення щось залежатиме.

Можливо, саме так і мало бути. Без поспіху. Без спроб повернути те, що вже стало частиною минулого.

Того вечора ми знову затрималися в офісі.

Володимир Анатолійович поїхав приблизно годину тому. Юристи закінчили роботу ще раніше, а решта команди давно розійшлася. На поверсі залишилися тільки ми двоє, приглушене світло настільних ламп і документи, які вперто не хотіли завершуватися.

За вікнами панувала типова львівська негода. Низькі хмари затягнули небо, дощ то барабанив по склу, то переходив у майже нечутний шелест. Час від часу горизонт розрізали спалахи блискавки, а за ними долинав глухий грім.

Я саме перечитував фінальну версію пропозиції для інвесторів, коли почув, як Соломія різко втягнула повітря.

Гуркіт був справді сильним.

Я підняв голову. Вона сиділа за сусіднім столом, трохи нахилившись до монітора. На ній була молочна блуза під темно-сірим жакетом, рукави якого вона закотила до ліктів, і чорні класичні штани зі стрілками. Волосся, яке зранку було зібране в акуратну зачіску, тепер вільніше спадало на плечі. Кілька пасом вибилися біля обличчя, а між бровами залягла знайома складка зосередженості.

Вона виглядала втомленою, хоча, судячи з кількості відкритих файлів на екрані, не збиралася визнавати цього навіть перед собою.

Я пам’ятав її ставлення до грози. Соломія ніколи не вважала себе боягузкою й не боялася зізнатися, якщо щось її лякало, але гуркіт за вікном завжди дратував її. Колись, коли ми жили разом, вона могла посеред задушливого вечора зачинити всі вікна через наближення грози, а потім невдоволено пояснювала, що не розуміє людей, які знаходять у такій погоді щось романтичне.

Тоді я зазвичай жартував, що їй просто бракує правильного музичного супроводу.

Вона відповідала, що мені бракує здорового глузду.

Я ледь помітно всміхнувся від спогаду й подивився на годинник. Без кількох хвилин дев’ята.

— На сьогодні досить, — оголосив я, зберігаючи документ і закриваючи ноутбук.

Соломія продовжувала дивитися на екран.

— Ще кілька хвилин.

— Ти казала те саме майже годину тому.

— Отже, прогрес є. Тепер я обіцяю кілька хвилин, а не сорок.

— Дуже переконливо. Може, одразу внесемо цю обіцянку до плану управління ризиками?

Вона нарешті повернулася до мене.

— Ти сьогодні нестерпний.

— Я просто намагаюся врятувати нас від професійного вигорання.

— Ти намагаєшся врятувати себе від роботи.

— І це теж. Не бачу сенсу приховувати очевидне.

Соломія тихо засміялася, а я підвівся зі стільця.

— То що, їдемо?

— Їдь, якщо хочеш.

— Без тебе?

Усмішка зникла з її обличчя лише на мить, але цього вистачило, щоб я зрозумів: жарт вона почула зовсім не так, як я його задумав.

— Артеме.

— Що?

— Не починай.

— Я про документ, — невинно пояснив я. — Хто його завтра допрацьовуватиме, якщо ми обоє зараз утечемо?

Вона примружилася.

— Звичайно.

— Саме це я й сказав.

— Тоді, можливо, варто було почати з документа.

Я розсміявся й попрямував до кухні, поки вона знову не вигадала для мене якесь завдання.

Біля кавомашини я затримався довше, ніж планував. Мені не хотілося повертатися до нескінченних таблиць, але й залишати Соломію наодинці з роботою, яку вона могла б завершувати ще годину, я не збирався.

Після восьмої вечора вона зазвичай не пила кави. Натомість я чудово пам’ятав її замовлення на випадок, коли день виявлявся надто довгим: подвійний еспресо з невеликою кількістю молока, без цукру.

Я приготував дві чашки — собі чай, їй каву — і повернувся до кабінету.

— Ти ж знаєш, що я не просила, — зауважила Соломія, коли я поставив чашку біля її ноутбука.

— Знаю.

— І все одно приніс?

— Як бачиш, логіка в мене є не завжди.

Вона підняла на мене погляд, а тоді взяла чашку обома руками.

— Дякую.

— Будь ласка.

Соломія зробила невеликий ковток і затримала погляд на чашці.

— Ти досі пам’ятаєш, як я п’ю каву?