Розділ IV

POV Соломія

Минув майже місяць відтоді, як наше професійне життя несподівано перетнулося знову, і за цей час я встигла переконатися в одному: репутацію компанії можна втратити за кілька днів, а ось повернути довіру клієнтів, партнерів та інвесторів набагато складніше. Особливо коли ти змушений виправляти наслідки чужих рішень, до яких не мав жодного стосунку.

Роботи було стільки, що іноді я не встигала помічати, як закінчувався день. Ми переглядали комунікаційну стратегію Forma, аналізували реакцію ринку на останні заяви компанії, готували матеріали для потенційних інвесторів і поступово відновлювали довіру до бренду. Юридичні процеси рухалися повільно, а кожен новий крок вимагав узгодження з кількома сторонами. До того ж недостатньо було просто опублікувати офіційну заяву про непричетність Forma до махінацій колишніх партнерів. Нам потрібно було переконати аудиторію, що за цими словами стоять реальні дії, прозорі процеси та конкретні результати.

Володимир Анатолійович, який ще недавно сприймав кожну нову згадку про скандал як загрозу остаточного краху компанії, нарешті почав трохи розслаблятися. Принаймні тепер він не заходив до мого кабінету з виразом обличчя людини, яка щойно отримала повідомлення про катастрофу, і вже не вимагав щодня пояснювати, чому робота над репутацією не дає миттєвого результату.

Здавалося, він нарешті зрозумів, що комунікації — це не чарівна кнопка, після натискання якої всі раптом забувають про проблеми компанії. Це системна робота, у якій важливі послідовність повідомлень, правильне позиціонування бренду, відкритість до запитань і здатність підтверджувати власні слова діями.

Приємно було й те, що мою роботу він оцінював дедалі прихильніше. А ще більше його влаштовувало те, що ми з Артемом навчилися працювати разом.

Спочатку я не була впевнена, що це взагалі можливо без постійного внутрішнього напруження. Ми надто добре знали слабкі місця одне одного, надто добре пам’ятали, як саме кожен реагує на критику, і колись ці знання не завжди допомагали нам порозумітися. Тепер, однак, усе складалося інакше. Ми могли сперечатися щодо бюджету рекламної кампанії, цільової аудиторії чи ключових повідомлень для інвесторів, не перетворюючи професійну дискусію на особисту образу.

Артем мислив категоріями результату, ефективності та конкретних показників. Йому потрібно було розуміти, як запропоноване рішення вплине на бізнес, чи виправдані витрати та яку користь воно принесе компанії. Я ж дивилася на ті самі завдання трохи інакше: мене цікавило, як аудиторія сприйме бренд, які асоціації виникнуть у людей і чи зможемо ми сформувати довгострокову довіру, а не просто отримати короткочасний позитивний відгук.

Іноді наші підходи суперечили один одному, але саме в таких суперечках найчастіше й народжувалися найкращі рішення.

Ми регулярно обідали всією командою, а коли в колег з’являлися зустрічі чи термінові справи, залишалися вдвох. Обговорювали поточні завдання, ділилися ідеями, жартували й часом згадували якісь дрібниці з минулого. Не навмисно, не тому, що хтось із нас намагався повернути розмову до колишніх стосунків. Просто деякі спогади виникали самі собою, коли знайома ситуація нагадувала про щось давнє.

Ми не намагалися з’ясувати, хто був правий чотири роки тому, і не шукали прихованого змісту в кожній репліці. У нас була спільна справа, чітко визначені професійні межі й достатньо здорового глузду, щоб не ускладнювати те, що нарешті почало працювати.

На мій подив, виявилося, що нам досі легко знаходити спільну мову. Не завжди з першої спроби, не без суперечок, але легко в тому сенсі, що нам не доводилося вдавати когось іншого.

І це було приємно.

Того вечора я поїхала до батьків. Після кількох насичених тижнів, коли моє життя складалося переважно з робочих зустрічей, таблиць, презентацій і нескінченних повідомлень у робочих чатах, мені хотілося провести хоча б кілька годин у місці, де від мене нічого не вимагали.

У батьків улітку завжди було особливо затишно. Простора тераса потопала в зелені, уздовж огорожі розросталася м’ята, а під вечір запалювалися маленькі лампи, які мама колись купила для саду й відтоді щороку розвішувала на тих самих місцях. На спинці одного з крісел лежав плед, хоча повітря залишалося теплим, а на столі вже стояли тарілки, графин із водою та невелика ваза зі свіжими квітами.

Я любила цей будинок саме за його незмінність. Тут навіть звичайні речі здавалися надійними: старий дерев’яний стіл, батькова чашка, яку мама постійно намагалася замінити, і запах м’яти, що чомусь завжди повертав мене до найспокійніших спогадів дитинства.

Ми вечеряли на терасі. Тато час від часу долучався до розмови, хоча здебільшого слухав нас із мамою, а вона, як завжди, намагалася дізнатися все про моє життя. Її цікавило, чи не перевтомлююся я, чи нормально харчуюся, чи вистачає мені вихідних і чи не збираюся найближчим часом хоча б на кілька днів кудись поїхати.

— Ти хоч іноді думаєш про щось, крім роботи? — запитала вона, коли я розповіла про чергову зустріч із потенційними інвесторами.

— Звісно.

— Наприклад?

— Наприклад, про те, що завтра мені не потрібно буде вставати на роботу.

— Дуже цікаве дозвілля.

— Мам, ти сама запитала.

Вона похитала головою, але всміхнулася. Я вже збиралася перевести розмову на щось інше, коли необережно згадала, що ситуація в компанії поступово стабілізується і Артем останнім часом теж працює з нами над кількома важливими напрямами.

Мама завмерла з виделкою в руці.

Я помітила це запізно.

— Зачекай, — промовила вона. — Я правильно зрозуміла? Артем працює з вами?

— Так.

— І давно?

— Уже трохи більше місяця.

Вона повільно поклала виделку на тарілку й подивилася на мене з таким виразом обличчя, що я відразу зрозуміла: розмова про роботу щойно закінчилася.

— Тобто ви вже більше місяця працюєте разом, а ти мені тільки зараз про це говориш?

— А що я мала сказати?