Розділ III

POV Артем

Я їхав додому майже годину, хоча дорога від ресторану до моєї квартири зазвичай займала значно менше часу. Можна було б звинуватити вечірні затори, нескінченні ремонти доріг або водіїв, які чомусь вважали за необхідне зупинятися посеред вулиці саме тоді, коли за ними утворювалася черга, але правда полягала в тому, що я нікуди не поспішав. Мені навіть подобалося, що Львів сьогодні не хотів мене відпускати, адже повертатися до порожньої квартири, де довелося б залишитися наодинці з власними думками, я зовсім не прагнув.

За вікном повільно змінювалися знайомі вулиці, жовте світло ліхтарів лягало на мокрий асфальт, а вечірнє місто жило своїм звичним життям, ніби нічого особливого сьогодні не сталося. Хтось поспішав додому з пакетами продуктів, хтось прогулювався з собакою, біля невеликих кав’ярень сиділи люди, які, здавалося, нікуди не збиралися навіть після того, як на вулиці остаточно стемніло. Я дивився на все це й раптом зрозумів, наскільки сильно скучив за Україною.

За останні роки я звик жити між Італією, Іспанією та Україною, постійно змінюючи міста, готелі й квартири, зустрічаючись із партнерами, домовляючись про постачання, відкриваючи нові автомобільні магазини та намагаючись перетворити кілька вдалих бізнесових рішень на щось значно масштабніше. У мене вистачало роботи, грошей, знайомств і планів на майбутнє. Бували дні, коли я настільки занурювався у справи, що не помічав, як минав час, а бували вечори, коли сидів у дорогому ресторані десь у Барселоні й ловив себе на думці, що мені нема кому зателефонувати просто так, без конкретної причини.

Не тому, що навколо не було людей. Їх вистачало. Просто далеко не з усіма можна було дозволити собі розмову, у якій не потрібно було нічого доводити, контролювати кожне слово чи вдавати, що ти завжди знаєш, що робиш.

Я не вважав ті роки втраченими. Навпаки, вони дали мені значно більше, ніж я міг би отримати, якби залишився в Україні й продовжив працювати виключно з тим бізнесом, який свого часу побудував батько. Я навчився домовлятися з людьми, оцінювати ризики, приймати рішення без чиєїсь підказки й не розраховувати на те, що саме прізвище відчинить переді мною всі двері. Так, воно допомагало. Я ніколи не збирався вдавати, ніби народився в однакових умовах із хлопцем, якому доводилося починати з нуля. Але гроші батька могли дати мені старт, а от утримати бізнес на плаву, коли щось ішло не за планом, доводилося вже самому.

І все ж сьогодні, повертаючись до власної квартири у Львові, я вперше за довгий час відчував, що справді їду додому, а не просто змінюю одне місце перебування на інше.

Я повернув кермо, пропускаючи автомобіль, який надто різко перебудувався переді мною, і подумав про Оксану. Останні роки я бачився із сестрою значно рідше, ніж хотів би, а її діти встигали дорослішати швидше, ніж я звикав до думки, що вони вже не ті малюки, яких пам’ятав. Мені хотілося бути поруч, з’являтися не лише на свята, привозити їм подарунки з чергової поїздки, а й просто мати можливість заїхати до них у вихідний, випити кави з Оксаною, послухати її нескінченні історії та вкотре здивуватися, як вона примудряється одночасно виховувати двох дітей, вести господарство й залишатися значно спокійнішою за мене.

А ще я хотів допомогти дядькові Володі.

Саме так я називав Володимира Анатолійовича, коли ми залишалися без сторонніх людей. Для всіх інших він був керівником архітектурної агенції Forma, людиною з досвідом, репутацією та непростою ситуацією, яку потрібно було виправити. Для мене ж він давно перестав бути просто другом мого батька. Після смерті тата таких людей, із якими можна було говорити відверто й не відчувати себе зобов’язаним демонструвати силу, залишилося небагато.

Я пам’ятав, як дядько Володя підтримував мене в той період, коли здавалося, що будь-яка звична річ може раптом утратити сенс. Він не намагався повчати, не вимагав від мене швидко оговтатися й не говорив, що час лікує всі рани. Просто був поруч, коли це було потрібно, а іноді саме цього виявлялося достатньо.

Тому, коли він звернувся до мене через проблеми у Forma, я не сприйняв його пропозицію як звичайну ділову можливість. Так, угода мала сенс. Архітектурний напрям можна було розвинути, майбутні автомобільні центри потребували проєктування, а об’єднання наших ресурсів могло принести обом сторонам цілком конкретну вигоду. Я не збирався вкладати гроші лише через давню дружбу, але й удавати, що особисті мотиви не мають для мене жодного значення, теж не хотів.

Я повернув на знайому вулицю й раптом подумав, що, якби не дядько Володя, сьогоднішнього вечора могло б узагалі не бути.

Я не приїхав би до того ресторану, не сів би за один стіл із його юристом і не побачив би її.

Соломію.

Навіть подумки вимовлене ім’я досі мало дивний ефект. Наче в ньому залишилося щось, до чого я давно не торкався, але що нікуди не зникло. Я чотири роки переконував себе, що наша історія завершилася, що минуле залишилося позаду й більше не має жодного стосунку до мого теперішнього життя. І, якщо бути справедливим до самого себе, я не шукав зустрічей із нею. Не стежив за її сторінками в соціальних мережах, не розпитував спільних знайомих, не намагався випадково дізнатися, де вона буває і з ким проводить час. Ми свідомо відрізали одне одного від власного життя, і я поважав це рішення навіть тоді, коли воно давалося мені непросто.

Мені здавалося, що цього достатньо, аби відпустити людину.

Сьогодні я вперше засумнівався, чи справді це так.

Коли Соломія зайшла до ресторану, я впізнав її миттєво. Жодних секунд на роздуми, жодних сумнівів, жодної спроби зіставити знайомі риси з обличчям жінки, яку пам’ятав. Я просто побачив її — і в ту саму мить перестав слухати те, про що говорив дядько Володя.

Вона стояла біля входу в темному брючному костюмі, який сидів на ній бездоганно, із легкою, майже невимушеною елегантністю, що не потребувала ні яскравих кольорів, ні помітних деталей. Світла шовкова блуза пом’якшувала строгість жакета, тонкі прикраси делікатно виблискували під приглушеним світлом, а волосся спадало на плечі гладкими пасмами, обрамляючи обличчя, яке я колись міг упізнати серед сотень інших. У її зовнішності не було нічого випадкового: ні в тому, як вона тримала голову, ні в поставі, ні в стриманих рухах, коли знімала пальто й передавала його працівникові ресторану.