Розділ II

До вечора я встигла кілька разів перечитати презентацію, двічі поміняти місцями слайди, тричі засумніватися в останньому пункті й щонайменше раз переконати себе, що найрозумнішим рішенням буде взагалі нікуди не їхати. Звісно, я чудово розуміла, що втекти від зустрічі з новим партнером не вийде, а бажання сховатися під ковдрою й зробити вигляд, ніби сьогоднішнього дня не існує, навряд чи допомогло б урятувати Forma. Проте думка про черговий корпоративний кошмар, який цілком міг розпочатися з невинного ділового знайомства, уперто не залишала мене в спокої.

О сьомій вечора я нарешті відірвалася від ноутбука й опинилася перед дзеркалом у спальні, поправляючи тонкий золотий браслет на зап’ясті. Відображення дивилося на мене з тією самою спокійною впевненістю, яку я звикла демонструвати людям, навіть коли всередині все було далеко не так безхмарно. Я завжди вважала, що зовнішній вигляд — це не просто одяг, косметика чи вдало підібрані аксесуари, а ще й спосіб розповісти про себе до того, як ти вимовиш перше слово. Особливо на ділових зустрічах, де люди нерідко складають перше враження швидше, ніж устигнуть прочитати твоє ім’я на візитівці.

Тому сьогодні я обрала темно-шоколадний костюм із бездоганно скроєними брюками та приталеним жакетом, який підкреслював талію, але не виглядав надто формально, а під нього — молочну шовкову блузку з м’яким коміром і делікатним вирізом. Тканина красиво лягала по фігурі, а її теплий відтінок робив образ м’якшим, не забираючи в нього тієї строгості, якої я хотіла досягти. На ногах були гостроносі туфлі на тонких підборах, достатньо елегантні, щоб доповнити костюм, але не настільки незручні, щоб я проклинала кожен крок уже за годину після початку зустрічі. На зап’ясті виблискував тонкий золотий браслет, у вухах — невеликі сережки, а на пальці лежала каблучка, яку я колись купила собі просто тому, що вона мені сподобалася. Без особливого приводу, без чужого схвалення й без потреби пояснювати, чому дозволила собі таку покупку.

Волосся я залишила розпущеним, лише злегка вирівняла його, щоб темні пасма спадали на плечі гладко й природно. Макіяж зробила стриманий, але продуманий до дрібниць: рівний тон шкіри, трохи бронзера, акуратно підкреслені очі й помада теплого нюдового відтінку. Наостанок нанесла на шию улюблений парфум із нотами амбри, жасмину й легкої деревини. Аромат був дорогим, глибоким і водночас ненав’язливим, із тих, що не випереджають свою власницю на кілька метрів, а залишаються ледь вловимим слідом, коли вона проходить повз.

Я ще раз оглянула себе в дзеркалі й задоволено поправила лацкан жакета.

Так, це було саме те, що потрібно: дорого, стильно, впевнено, але без зайвої демонстративності. Мені не треба було доводити комусь, що я можу дозволити собі якісні речі, так само як не потрібно було перетворювати кожну появу на маленький показ мод. Я виросла в родині, де гроші ніколи не були темою, про яку говорили пошепки, а батьки з дитинства вчили мене цінувати не саму ціну речі, а її якість, доречність і те, як вона відображає людину. Мабуть, саме тому я ніколи не боялася витрачати на себе гроші, коли справді хотіла чогось, але водночас не розуміла потреби купувати речі виключно заради чужого захоплення.

Я любила красиве життя. Любила комфорт, гарні автомобілі, якісні парфуми, затишні квартири, ресторани, де персонал знав свою справу, і речі, які приносили задоволення навіть тоді, коли ніхто, крім мене, їх не бачив. Проте все це не робило мене людиною, яка оцінює інших за брендами на одязі чи кількістю нулів на банківському рахунку. Можливо, навпаки: я надто добре знала, як легко за зовнішнім блиском можна не помітити того, що насправді має значення.

Я взяла сумочку з темної шкіри, перевірила, чи поклала телефон, ключі, блокнот і помаду, а тоді ще раз поглянула на презентацію, відкриту на екрані ноутбука.

— Ти їдеш на ділову зустріч, Соломіє, а не на власну страту, — нагадала я собі.

Звучало переконливо.

Майже.

Я вимкнула ноутбук, вимкнула світло й вийшла з квартири, вирішивши, що відтепер жодних зайвих роздумів не буде. На мене чекала звичайна робоча зустріч: новий партнер, керівник, юристи, документи, цифри та стратегія. Можливо, трохи нервів, кілька складних запитань і довга розмова про те, як витягнути компанію з репутаційної ями, у яку її загнали чужі рішення.

Нічого більше.

Принаймні саме в це я вірила, коли сідала за кермо своєї Audi Q8.

Машина м’яко озвалася двигуном, і я виїхала з паркінгу, вливаючись у вечірній потік автомобілів. Місто поступово змінювалося: ранкове напруження відступало, вікна кав’ярень і ресторанів світилися теплим золотавим світлом, а на тротуарах ставало дедалі більше людей, які нікуди не поспішали. Львів увечері здавався мені зовсім іншим, ніж уранці, коли кожен світлофор перетворювався на особистого ворога, а водії довкола поводилися так, ніби запізнення на три хвилини означало кінець їхньої кар’єри.

Я трохи зменшила гучність музики й дозволила собі кілька хвилин просто дивитися на місто, не намагаючись подумки розв’язати всі його проблеми. Щоправда, думки про загадкового партнера все одно поверталися, хоч я й намагалася не надавати їм надто великого значення.

Я знала про нього небагато: він був сином найкращого друга Володимира Анатолійовича, володів мережею автомобільних салонів і вирішив інвестувати в Forma саме тоді, коли більшість людей із тверезим поглядом на бізнес воліли б триматися від нашого агентства якомога далі. З одного боку, це свідчило про неабияку сміливість або впевненість у власних розрахунках, а з іншого — змушувало замислитися, що саме він побачив у нашій компанії такого, чого не помітили інші.

Можливо, він справді довіряв Володимиру Анатолійовичу. Можливо, розумів, що скандал не завжди означає провал, а іноді навіть відкриває можливість придбати перспективний бізнес на вигідних умовах. А можливо, у нього були власні причини, про які я поки нічого не знала.

У будь-якому разі я не збиралася зустрічати його з порожніми руками. У мене була концепція нового напрямку, попередня оцінка репутаційних ризиків і кілька ідей щодо того, як перетворити вимушений порятунок агентства на повноцінне стратегічне партнерство. Тепер залишалося з’ясувати, чи готовий він розглядати Forma не як проблемний актив, а як команду, яка може принести його бізнесу реальну користь.