Розділ I

POV Соломія

Я завжди любила Львів, навіть у ті ранки, коли місто, здавалося, навмисно перевіряло моє терпіння на міцність, заповнюючи дороги автомобілями так щільно, що іноді виникало цілком обґрунтоване бажання залишити машину посеред затору й дістатися роботи пішки. Сьогодні був саме такий ранок: світлофори перемикалися з червоного на зелене й назад із якоюсь особливою насолодою, водії сигналили одне одному, ніби від цього затори могли чарівним чином розсмоктатися, а я сиділа за кермом своєї Audi Q8 і вкотре переконувалася, що навіть найдорожча система комфорту не здатна врятувати від львівських доріг у годину пік.

Моя машина була однією з тих покупок, на які спочатку довго дивишся, переконуючи себе, що тобі це абсолютно не потрібно, а потім одного дня просто розумієш: до біса раціональність, я її хочу. Вона була елегантною, потужною, неймовірно комфортною й саме такою, якою я уявляла автомобіль, що пасував би мені не лише за статусом, а й за характером. Я не купувала речі винятково заради логотипів, проте ніколи не вважала за потрібне соромитися любові до якісних, красивих і дорогих речей, якщо могла собі їх дозволити. Життя надто коротке, щоб щодня користуватися чимось, що тобі не подобається, лише заради того, аби хтось сторонній схвально кивнув у бік твого ощадливого вибору.

Щоправда, зараз моя прекрасна Audi практично не рухалася, а я вже хвилин десять милувалася переважно задніми бамперами інших автомобілів.

У салоні тихо грала музика, яку я ввімкнула ще дорогою з дому, але останні кілька хвилин майже не чула її, оскільки мої думки вперто поверталися до одного повідомлення, отриманого близько години тому.

«Соломіє, зайди до мене одразу, як будеш в офісі. Є розмова».

Володимир Анатолійович.

Я знала свого керівника достатньо добре, щоб розуміти: якби він хотів обговорити звичайне робоче питання, то сформулював би повідомлення конкретніше. Він не був прихильником загадкових натяків, не любив зайвої драматизації й зазвичай одразу переходив до суті, тому це коротке «є розмова» мені зовсім не подобалося. За останню годину я встигла придумати щонайменше сім причин, через які він міг мене викликати, і кожна наступна здавалася гіршою за попередню. Новий проєкт із нереальними дедлайнами? Проблеми з клієнтом? Чергова зміна стратегії? Або хтось із керівництва знову вирішив, що PR — це чарівна паличка, здатна перетворити будь-яку сумнівну ідею на успішний кейс, навіть якщо від самої ідеї за кілометр тхне провалом?

Останній варіант, якщо чесно, здавався найбільш реалістичним.

Я повільно рушила вперед разом із потоком машин і мимоволі подивилася у вікно. Львів жив своїм звичним ранковим життям: хтось поспішав із кавою в руці, хтось нервово поглядав на годинник, очікуючи на громадський транспорт, хтось сварився через те, що його підрізали, а хтось, напевно, так само, як і я, подумки проклинав усі автомобільні затори цього міста. Я могла скільки завгодно бурчати на дороги, ремонти, світлофори й людей, які чомусь вважали покажчики повороту необов’язковим елементом автомобіля, але все одно не проміняла б Львів ні на що.

Це було моє місто. Місто, у якому я виросла, закохувалася, робила помилки, будувала кар’єру й не раз училася починати спочатку. Тут були знайомі вулиці, улюблені кав’ярні, місця, пов’язані з найтеплішими спогадами, і люди, без яких моє життя було б зовсім іншим. Тут жили мої батьки — мабуть, найдорожчі люди в моєму житті, — і вже тільки через них я не могла уявити себе десь далеко від цього міста. Усе інше можна було змінити: роботу, квартиру, звички, коло спілкування, навіть власні уявлення про щасливе майбутнє. Батьків — ні.

Я знову подивилася на годинник і тихо видихнула. Затори ніколи не допомагали моїй тривожності, а сьогодні вона й без сторонньої допомоги почувалася напрочуд комфортно. Особливо після того загадкового повідомлення, яке тепер крутилося в голові з настирливістю рекламного джинглу, що випадково почув у супермаркеті й не можеш забути до самого вечора.

Можливо, я просто накручувала себе. Можливо, Володимир Анатолійович хотів обговорити звичайний робочий проєкт, а я вже подумки готувалася до корпоративного апокаліпсиса. Можливо, мені взагалі не варто було надавати цьому такого значення, адже за роки роботи я навчилася відрізняти справжню кризу від ситуації, у якій хтось просто забув додати до листа потрібний файл.

Я саме переконувала себе в останньому, коли неподалік побачила пару, яка переходила дорогу. Вони йшли зовсім поруч, тримаючись за руки, а хлопець щось розповідав дівчині, змушуючи її сміятися так щиро й безтурботно, що вона навіть закинула голову назад. Нічого особливого, звичайна пара, звичайний ранок, звичайне життя, у якому двоє людей просто насолоджувалися товариством одне одного, не підозрюючи, що хтось у сусідній машині раптом вирішить розглядати їх довше, ніж це можна було б пояснити звичайною цікавістю.

Колись я теж так ходила.

Можливо, не сміялася настільки безтурботно, але все одно вірила, що поруч зі мною людина, з якою я залишуся надовго. Дивно, наскільки впевнено ми будуємо плани, коли ще не знаємо, що життя має власний сценарій і зовсім не збирається погоджувати його з нами. Ми обираємо меблі, обговорюємо майбутні подорожі, сперечаємося через дрібниці, плануємо наступний рік, а потім одного дня виявляємо, що людина, з якою хотіли зустріти старість, уже давно перестала бути тією, з якою нам хочеться прокидатися вранці.

Я відвела погляд першою.

Не тому, що мені стало боляче, — принаймні, саме так я воліла це називати. Просто чужі щасливі стосунки іноді нагадували про речі, які я давно прибрала в найдальшу шухляду власної пам’яті й не мала жодного бажання діставати звідти без нагальної потреби.

Я не сумувала за шлюбом. Принаймні, так мені подобалося думати. У моєму минулому було достатньо речей, про які я воліла не згадувати, і я давно навчилася не озиратися назад щоразу, коли бачила закохану пару. Але часом усе-таки ловила себе на думці, що, можливо, колись зможу дозволити собі знову бути з кимось. Не обов’язково одружуватися, не обов’язково одразу будувати спільне життя, не обов’язково давати нашим стосункам якусь назву вже на другому побаченні. Мені хотілося простого: бути поруч із людиною, якій можна довіряти, не аналізуючи кожне її слово й не намагаючись вгадати, що насправді ховається за звичайним «усе добре».