Останній дзвінок до мами

«Ми завжди думаємо, що ще встигнемо...»

Телефон завібрував, коли Олена саме виходила з офісу.

На екрані висвітилось:

Мама.

Вона глянула на годинник.

— Зараз не можу, — тихо промовила сама до себе.

Скинула виклик.

«Передзвоню ввечері.»

Поклала телефон до сумки й поспішила до зупинки.

Автобус уже під'їжджав.

Увечері вона справді згадала.

Але саме в цей момент молодший син розлив суп.

Потім треба було перевірити домашнє завдання у старшої доньки.

Поставити пральну машину.

Розвісити одяг.

Приготувати обід на завтра.

Телефон так і залишився лежати на кухонному столі.

Опівночі вона випадково побачила два пропущені виклики.

І повідомлення.

«Передзвони, коли матимеш хвилинку. Нічого термінового. Просто захотілося почути твій голос. ❤️»

Олена усміхнулася.

— Завтра зранку обов'язково.

Вона навіть поставила собі нагадування.

Наступного ранку телефон задзвонив о сьомій.

Номер був незнайомий.

— Алло?

— Добрий день... Це сусідка вашої мами.

Серце завмерло.

— Так…

— Вашій мамі стало зле вночі. Швидка приїжджала, але…

Далі вона вже майже нічого не чула.

Світ ніби віддалився.

Чашка випала з рук.

Чай розлився по підлозі.

Вона дивилася на світлу пляму й не могла поворухнутися.

Будинок матері пахнув так само, як завжди.

Яблучним пирогом.

Сушеною м'ятою.

Старими книжками.

На кухонному столі стояла чашка.

Одна.

Поруч лежали окуляри.

І телефон.

На екрані ще світилися її пропущені дзвінки.

Олена обережно взяла його до рук.

Наче боялася зробити ще один крок.

На столі лежав маленький паперовий пакет.

На ньому знайомим почерком було написано:

«Для Оленки.»

Усередині була тепла вовняна хустка.

Та сама, про яку вона колись сказала:

— Мамо, яка вона гарна.

І маленька записка.

«Зима обіцяє бути холодною. Одягайся тепліше. І не працюй так багато. Я знаю, ти скажеш, що все добре. Але пам'ятай: навіть сильні люди мають право відпочити. Люблю тебе.»

Олена сіла на стілець.

Притиснула записку до грудей.

І вперше за багато років заплакала так, як плачуть діти.

Не стримуючи себе.

Не озираючись.

Не думаючи, хто почує.

Лише одне речення не переставало звучати в її голові.

«Просто захотілося почути твій голос.»

Вона віддала б усе, щоб тепер знову побачити на екрані напис:

«Мама телефонує...»

Але деякі дзвінки

життя робить лише один раз.

«Не відкладай розмову з тими, кого любиш. Одного дня тобі може не вистачити лише кількох хвилин.»