Епілог

Минув місяць

Я стояла в просторому холі одного з будинків нашого проєкту, дивилась на людей, які роздивлялися інтер’єр, і намагалася дихати рівно. Це був той самий будинок. Той самий проєкт “ніч у квартирі”, який народився в моїй голові як трохи авантюрна ідея — дозволити потенційним покупцям не просто оглянути житло, а пожити в ньому одну ніч. І зараз це стало реальністю.

Я щойно завершила свою промову.

— …і саме тому ми віримо, що дім потрібно не лише бачити, а й відчувати, — завершила я, і в залі пролунали оплески.

Я ледь не розсміялася від полегшення.

Передавши слово Владу, я відійшла вбік, намагаючись виглядати професійно, а не так, ніби щойно пробігла марафон. Серце гупало десь у горлі, а в голові крутилася одна думка:

“Я це зробила. Я. Це. Зробила.”

Влад говорив спокійно та впевнено, як завжди. І я раптом зловила себе на тому, що зараз дивлюся на нього не як на керівника… а просто як на чоловіка, якого кохаю.

Кохаю.

Це слово більше не лякало.

Я підійшла до родини, що стояла трохи осторонь. Мама першою обійняла мене.

— Це було чудово, — сказала вона, і в її очах я вперше за довгий час побачила не просто схвалення… а гордість.

Тато доєднавсь до неї і сказав, що пишається мною.

Батьки Влада теж привітали мене — стримано, але щиро.

А потім Поліна. Вона зробила крок ближче і, нахилившись трохи до мене, тихіше сказала:

— Ти була неймовірна. І з проєктом, і зараз. Ти справжня молодець, Аліно.

Я подивилась на неї — і ледь стримала сльози.

Це була моя сестра. Та сама. Моя Поліна. Не втомлена, та не відсторонена. А жива. Тепла. Щира.

Вона світилася. І це було не просто через майбутнє материнство. Це було тому, що вона нарешті перестала воювати зі світом.

Стосунки з батьками налагодились. Після тієї складної розмови, вони наче заново навчилися слухати одне одного.

А Ян… все ще був обережний. І я його розуміла. Проте він не зник, та не відмовився. Він постійно писав або дзвонив. Питав про її самопочуття. І, за словами Поліни, вже навіть жартував.

Я бачила, як вона щоразу, коли на телефоні висвічується його ім’я, мимоволі усміхається.

Він має приїхати найближчим місяцем. І я вперто вірила, що коли вони поговорять віч-на-віч, усе стане на свої місця.

— Я тобою пишаюсь, — повторила Поліна, і я обійняла її міцніше, ніж планувала.

“Ми впоралися”, — подумала я.

Кожна зі своїм, але впорались.

Я ще трохи постояла з ними, відповіла на кілька жартів тата, і тихенько вислизнула, бо відповідальність нікуди не поділась.

Планшет у руках знову повернув мене до реальності.

Гості розподілялися по квартирах. Команда працювала чітко. Кейтеринг був на місці. Світло в коридорах — ідеальне. Все працювало без збоїв.

Я пройшлася, перевірила списки, перекинулася кількома фразами з менеджерами. А потім зупинилась трохи осторонь, гортаючи стрічку новин і намагаючись вловити перші відгуки про наш захід. Фото вже з’являлися — панорамні вікна, свічки, підписи на кшталт “незвичний формат презентації” і “ніч у квартирі — це геніально”.

І я усміхалась, дивлячись на екран, як раптом відчула теплі руки на своїй талії.

— Мм… — тихо видихнула я, навіть не озираючись. 

Влад. Він обійняв мене зі спини і легко поцілував у щоку.

— Це твій успіх, — прошепотів він мені на вухо.

Я трохи повернула голову, щоб бачити його очі.

— Наш, — поправила я. — Спільний.

Він похитав головою, і в його погляді було щось дуже особисте.

— Ні. Якби не ти… я б не наважився.

Я підняла брову.

— Ти хочеш сказати, що я штовхаю тебе на ризиковані вчинки?

Він усміхнувся — тією усмішкою, від якої в мене завжди щось переверталося всередині.

— Саме так.

І раптом забрав у мене планшет, поклав його на найближчий столик і взяв мене за руку.

— Ходімо.

— Куди? — засміялася я, намагаючись не перечепитися на підборах.

— Трохи терпіння, Аліно.

Ой, я вже знаю цей тон. Якщо він говорить таким голосом, отже щось задумав.

Ми зайшли в ліфт. Я помітила, як він натиснув кнопку останнього поверху.

— Влад… там же ще нічого не готово.

Він тільки загадково глянув на мене.

Коли двері ліфта відчинилися, я все ще нічого не розуміла. Порожній коридор. Тиша. Але він повів мене далі — до сходів, що вели на дах. І ось коли ми вийшли нагору, і свіже вечірнє повітря торкнулося мого обличчя, я завмерла.

— Вау…

Переді мною розгорнувся маленький казковий світ.

Гірлянди теплих ліхтарів тягнулися над столиком на двох. Рослини в горщиках, м’які крісла з подушками й пледами. І все це — на фоні майже нічного міста, яке мерехтіло вогнями, ніби розсипані зорі.

Я повільно повернулася до нього.

— Що це?

Влад усміхнувся.

— Там унизу впораються і без нас. Я подумав, що ми заслужили трохи часу для себе.

У мене щось защеміло в грудях. І тоді я зробила кілька кроків уперед, озираючись довкола, ніби боялася, що це зникне.

— Влад… це… неймовірно.

— Тобі подобається? — тихо запитав він, обіймаючи мене.

Я підняла на нього очі.

— Ти ще питаєш? Це ж казка.

І в ту саму мить легкий вітер підхопив край моєї сукні, гірлянди тихо задзвеніли, і з динаміків, які я щойно помітила, залунала ніжна мелодія.

— Потанцюємо? — запитав він.

— З тобою? Завжди.

Його руки лягли на мою талію, а мої — на його плечі. Ми повільно погойдувалися під музику, і я раптом усвідомила, як сильно все змінилося.

— Мені аж не віриться, що це все позаду, — тихо сказала я. — Що можна просто… видихнути.

— Сьогодні все було ідеально, — відповів він.

Я притулилася ближче і відчувала його серце під долонею.

Коли мелодія закінчилась, я хотіла трохи відсторонитися, але він не дозволив. Замість цього взяв мене за руку… і зробив крок назад. А потім — опустився на коліно.