Розділ 27

Я тільки-но сіла в машину та зачинила дверцята, дозволивши собі видихнути, як телефон у руці раптом задзвонив. І я мимоволі усміхнулася побачивши, що це Влад.

“Ну звісно. Не знайшов мене на місці — і вже паніка?”

— Куди це ти пропала? — почувся його голос, щойно я відповіла.

У його інтонації було щось середнє між жартом і справжньою цікавістю.

— Я вже повертаюся, — усміхнулася я, заводячи двигун. — За кілька хвилин буду на місці.

— Ого. Яка таємничість. І що це в тебе за секретні маршрути посеред робочого дня?

— Повернуся — розповім.

Кілька секунд тиші. Я ніби відчула, як він усміхається на тому кінці.

— Добре. Чекатиму.

Ми попрощалися, і я поклала телефон на сидіння поруч.

Виїжджаючи на дорогу, я все ще не до кінця вірила, що це відбувається зі мною. Учора вранці я навіть подумати не могла про таке, а сьогодні… Сьогодні я поверталася з огляду квартири, яка мені сподобалась, і яку я щойно орендувала.

Я навіть тихо засміялася, зупинившись на світлофорі.

Якби мені хтось учора сказав, що за добу я: буду з Владом, та знайду собі житло — я б порадила цій людині менше фантазувати.

Але ось вона — реальність.

Мої стосунки з Владом тепер не тінь, і не заборона, від якої мучить совість. Вони — відкриті та легальні. Хоч і поки що тільки в межах наших родин… але це вже так багато.

Я відчула, як тепло розливається всередині.

А ще Поліна… Вчорашній вечір був складний. Були сльози. Були важкі слова. Але він закінчився не катастрофою.

Після від’їзду Влада та його батьків ми довго сиділи в тій самій вітальні. Поліна нарешті говорила — по-справжньому. Не як ідеальна донька, а як жінка, яка втомилася мовчати. А батьки слухали.

Так, вони не були в захваті від її вчинку. Тато довго мовчав, а мама кілька разів витирала очі. Але коли розмова зайшла про дитину… я побачила, як щось у них пом’якшало. Майбутнє поповнення в родині перемогло їхнє обурення.

Сьогодні ж вранці Поліна виглядала… легкою. Наче скинула з плечей камінь, який носила роками. І я була рада за неї.

Повернувшись до офісу, я одразу пішла до кабінету Влада. Тані на місці не було, тож я тихо постукала й обережно відчинила двері, готова в будь-який момент вибачитися й зникнути.

Але він не був зайнятий.

Він сидів, і переглядав щось на ноутбуці, але почувши, що я увійшла, підняв очі. І в ту ж мить його погляд змінився.

— Що тебе так обрадувало? — запитав він, уважно розглядаючи мене.

Я підійшла ближче й сперлася на край його столу.

— Я щойно винайняла квартиру.

Він підняв брови, а потім його губи розтягнулися в щирій усмішці.

— Серйозно? — у голосі прозвучала гордість. — Вітаю.

— Дякую, — я відчула, як щоки теплішають.

— Чому ти мені не сказала? Я б поїхав із тобою.

У його словах не було докору. Лише бажання бути поруч.

— Я тільки сьогодні зранку її побачила. Та й не хотіла тебе відволікати, — знизала плечима. — Ти ж у нас серйозний керівник, пам’ятаєш?

Він ледь примружився.

— Я все одно міг допомогти.

Я нахилилася трохи ближче.

— Ти ще можеш. Сьогодні ввечері, наприклад. З переїздом.

Він тихо засміявся.

— О, то це був стратегічний хід?

— Абсолютно.

— Добре. Допоможу.

Між нами повисла коротка пауза, яка була наповнена чимось теплим.

— Як пройшла решта вчорашнього вечора? — тихіше запитав він.

— Набагато краще, ніж я очікувала.

— Батьки щось казали… про нас?

Я похитала головою.

— Ні. Кілька питань — і все. Основна розмова була про Поліну.

Він кивнув.

— Це добре. А як вона?

Я усміхнулася.

— На диво добре. Спокійна, навіть трохи… щаслива. Наче нарешті дихає.

І я почала коротко розповідати про вчорашню розмову з батьками. 

Поки я говорила, Влад слухав уважно. І в його погляді було стільки тепла, що мені захотілося замовкнути просто щоб не зруйнувати цей момент словами.

— Я радий, — тихо сказав він, коли я закінчила. — За неї. І за нас.

Я подивилася на нього.

— І я.

У кабінеті раптом стало дуже тихо й дуже правильно. Мені все ще не вірилось, що ще вчора ми боялися втратити все. А сьогодні я планую переїзд. Розповідаю про родинні вечори. І дивлюся на чоловіка, якого більше не потрібно ховати.

І якщо це сон — то, будь ласка, не будіть мене.

Коли я закінчила всі справи й вимкнула комп’ютер, у кабінеті раптом стало підозріло тихо. Я провела рукою по столу, ніби прощаючись із цим робочим днем — таким довгим і водночас дивно легким. А потім встала, взяла свої речі і пішла до виходу. Та вийшовши в коридор, я ледь не врізалася у Влада.

— Ой! — я мало не вдарилася носом об нього.

Він стояв просто біля моїх дверей, ніби так і планував.

— Я якраз до тебе збиралася, — сказала я, зачиняючи кабінет.

— Я тебе випередив, — куточок його губ ледь піднявся.

Він кивнув у бік коридору, що вів до ліфта.

— Ну що, ходімо?

І в цьому “ходімо” було щось дуже просте та домашнє. Наче ми не люди, які ще вчора ховалися від усіх, а… пара. Нарешті, просто пара, яка після роботи їде додому.

Ми вийшли з будівлі на вулицю, де вже було трохи прохолодне вечірнє повітря. Я машинально повернула в бік своєї машини, але Влад м’яко зупинив мене.

— Поїхали разом.

Я зупинилася.

— Це може бути не зовсім зручно…

— Не хвилюйся за це, — перебив він спокійно.

Його рука лягла мені на талію — впевнено, але ніжно — і він повів мене до своєї машини.

І я раптом усвідомила, що нарешті ніхто з нас не ховається, не озирається, та не боїться, що хтось щось запідозрить.

“Як же це приємно.”

Вже сидячи в машині, він завів двигун і глянув на мене.

— То куди спершу? До батьків чи до Соні?

— До Соні, — відповіла я. — У мене там все найнеобхідніше. Решту речей перевезу пізніше.