Розділ 26

Я зупинилась біля воріт батьківського будинку й заглушила двигун. І все.

Руки залишились на кермі. Погляд — на знайомих чорних прутах огорожі, за якими минуло все моє дитинство. Здавалося, якщо я ще трохи посиджу, то час сповільниться. Але ні. Цього вечора ми мали розповісти все.

Я видихнула уявляючи це.

“Мамо, тату, привіт. Ми тут трохи зруйнували ваш ідеальний сценарій життя. Нічого страшного, так?”

Мене лякала не лише їхня реакція. Мене лякало те, що буде після. Як зміниться все. Як зміниться ставлення. Чи зможемо ми з Владом витримати цей шторм.

Стук у вікно змусив мене здригнутись. Я повернула голову і побачила Влада, який стояв біля дверцят. За мить відкрив їх повністю й нахилився трохи ближче.

— То що, ти йдеш?

— Угу, — кивнула я.

Взяла сумочку, вийшла з машини… і завмерла. Бо він ні на крок не відійшов. Так і стояв навпроти, ніби навмисно перекриваючи мені шлях уперед.

Я підняла на нього очі.

— Ти хвилюєшся? — тихо запитав він, заправляючи пасмо волосся мені за вухо.

Його пальці ковзнули по шкірі, і я відчула, як трохи відпускає.

— Трішки, — чесно зізналась я. — Просто… мені не віриться, що це справді відбувається. І я не знаю, як вони відреагують.

Він подивився на мене так спокійно, що мені захотілось позичити в нього хоча б половину цієї впевненості.

— Все пройде добре. От побачиш.

І залишив ледь відчутний поцілунок на моїй щоці. Такий короткий. Такий ніжний. Такий “я з тобою”.

Потім відступив на крок і кивнув у бік воріт.

Я зітхнула і відійшла від машини, тихо промовивши:

— Буду на це сподіватись.

І ми разом рушили до будинку, двері якого нам відчинила Поліна.

Вона усміхнулась, побачивши нас. Але я одразу помітила, що її усмішка була трохи натягнута, а очі видавали знервованість.

“Отже, не лише я тут пані “Спокій””

Я зайшла першою й тихо наблизившись до неї, доторкнулась до її руки.

— Я поруч, — прошепотіла.

Вона вдячно кивнула.

— Дякую.

Влад зупинився поруч з нами.

— Ти готова? — спитав він Поліну.

Вона гірко усміхнулась.

— Мабуть, ні. Але це необхідно зробити.

Настала невелика пауза, після якої Влад сказав:

— Ну що, ходімо вже.

І ми пішли до зали.

Там уже були мама й тато. Я привіталась з ними, та обійняла маму. Вона уважно подивилась на мене та почала засипати мене різними питаннями, щоб нарешті дійти до того, яке цікавило її найбільше.

— Як ти влаштувалась у новій домівці?

От і воно.

І мені знову довелось брехати.

— Все чудово, — усміхнулась я. — Мені дуже подобається.

Я вкотре подумки нагадала собі: терміново знайти житло.

Тато ж, тим часом, вже переключився на Влада, що і врятувало мене від подальших розпитувань.

— Що ж такого ти хотів нам сказати, що вирішив зібрати всіх так раптово? Та ще й у понеділок, — він усміхнувся. — Ми, звичайно, раді вас бачити, але цікаво.

Я затамувала подих.

Влад стояв спокійно. З тією своєю легкою, майже непомітною посмішкою.

— Як тільки приїдуть мої батьки, всі все дізнаються.

Звісно. Повна версія цієї драми, буде тільки при повному складі глядачів.

І в цю мить пролунав дзвінок у двері.

Вони приїхали. Отже це — все. Тепер назад дороги немає.

Мама пішла відчиняти двері, і звук її кроків у коридорі відлунював у мені гучніше, ніж мав би.

Я поглянула на Влада. Мабуть, надто відверто, бо він одразу спіймав мій погляд. Ледь помітно підморгнув. Ніби сказав: я тут. І цього ледь вистачило, щоб я змогла вдихнути. Хоча повітря все одно заходило в легені з якоюсь підозрілою обережністю.

До кімнати зайшли його батьки. І почались усмішки, привітання, звичні фрази — “як доїхали”, “яка гарна погода”, “ой, як давно не бачились”. Все звучало так нормально, що аж неправильно.

Ми перекинулися кількома словами, і батько Влада, як завжди, без зайвих прелюдій звернувся до сина:

— То що ти там хотів нам розповісти? Бо ти таку інтригу тримаєш, що ми вже починаємо хвилюватися.

О, якби ж ви знали.

Влад уже відкрив рот, щоб щось сказати, але мама його перебила — з тією своєю безапеляційною турботою:

— Я приготувала вечерю. Тож спершу до столу, а вже потім розмови.

І я відчула, як напруження в мені підскочило ще на кілька градусів. Відкладати правду — це як тягнути пластир повільно. Наче менш боляче, але насправді — навпаки.

Поруч зі мною стояла Поліна, і в цей момент я почула її видих. Тихий, майже непомітний. І раптом зрозуміла: в ньому було не тільки хвилювання. Там було й полегшення. Тому що ще кілька хвилин можна було нічого не говорити.

Я ж навпаки хотіла, щоб це вже сталося. Бо очікування вбивало більше, ніж сама правда.

Ми сіли за стіл. Все виглядало майже святково — свічки, улюблений мамин сервіз, запечене м’ясо, салати. Наче ми зібралися щось святкувати, а не руйнувати.

Поліна сиділа поруч зі мною, і я буквально відчувала її нервовість. Вона не смикала серветку, не кусала губи, не метушилась. Зовні була ідеальною, спокійною та стриманою. Але я знала її все життя, і відчувала, що ця тиша була надто щільною. Вона ніби вся стиснулася всередині.

І я раптом усвідомила, що здається, я вперше бачу її такою.

Влад сидів навпроти мене, та виглядав абсолютно спокійним. Він підтримував розмову з моїм татом, щось пояснював про новий проєкт, навіть усміхався. Наче це просто звичайна сімейна вечеря.

Я ж говорила мало. Кілька разів відповіла мамі, знову збрехала про те, що в новій домівці все чудово. Просебе я тихо сказала собі: “Аліно, знайди вже ту квартиру. Бо скоро ця легенда розвалиться швидше, ніж усе інше”.

Коли нарешті ця вечеря закінчилась, ми перейшли до вітальні. Хтось сів на диван, хтось залишився стояти. А мені здалось, що повітря ніби стало важким, як перед грозою.