Розділ 25.1

Решту п’ятниці і всі вихідні я прожила ніби в позиченому часі, повністю занурившись у власні думки. Соня ні про що більше не запитувала, а лише підтримувала мене, поки я перебирала різні варіанти. 

“А раптом дитина не його? А раптом між ними все не так, як я собі намалювала? А раптом він справді…”

І кожного разу поверталась до одного й того ж. Поліна вагітна, а він — її наречений. Їхнє весілля через місяць. Все було надто очевидно, щоб вигадувати альтернативні реальності.

Я прийняла це. Проковтнула. Як гірку таблетку, яку не можна розжовувати — бо стане ще гірше.

І от настав понеділок. Я сиджу в машині біля офісної будівлі, намагаючись зібратись з думками. Відчувши як мої руки трохи тремтять на кермі, я зробила глибокий вдих та повільний видих, щоб хоча б трішки заспокоїтись, і вийшла з машини.

Повітря на вулиці було свіже, надто свіже для такого понеділка.

Я ступила кілька кроків у напрямку входу — і раптом хтось торкнувся моєї руки. Легко, але впевнено. А потім злегка потягнув назад.

Серце вдарилося так, ніби я впала з висоти. Я обернулась і побачила, що це був Влад. Його теплі та сильні пальці обвивали моє зап’ястя. Я підняла очі — і наткнулась на його погляд. Він уважно, майже болісно вивчав мене, ніби шукав тріщину в моїй броні.

— Аліно, що відбувається?

Те, як він це сказав… з якоюсь глибшою ноткою — зробило все складнішим. Набагато.

Мені хотілося на секунду заплющити очі й дозволити собі відкинути нову реальність. Але я вже зробила вибір.

— Я вже все сказала тобі в п’ятницю, — відповіла рівно.

Він стиснув губи.

— Ага. Нічого не пояснивши, вирішила завершити наші стосунки. А потім ще й заблокувала мене.

Я на мить згадала той вечір. Як увімкнула телефон, та побачила десятки пропущених від нього. Тож коли знову пролунав дзвінок від нього, я просто… натиснула “заблокувати”. Не через злість, а через страх. Бо, можливо, ще однієї розмови я не витримала б і здалась.

— Я розблокувала тебе, — сказала я спокійно. — Можеш не хвилюватися.

Він криво посміхнувся.

— Як великодушно з твого боку.

Я легенько потягнула руку, намагаючись звільнитися, та це було марно. Його пальці не стискали боляче, але й не відпускали.

— Поясниш нарешті, що сталося? — запитав він уже серйозніше. — Що це все означає?

— Це означає, що ми припустилися помилки, — сказала я. — І якщо її вже не виправити. То можна хоча б не продовжувати. Не робити ще гірше.

Його реакція була миттєвою. Він зробив крок до мене, і тепер між нами залишилися лічені сантиметри. Я відчувала його тепло, його подих, його присутність — надто близько.

— Якої ще помилки? — тихо, але емоційно сказав він. — Ти хоча б чуєш себе?

Я чула, і саме тому це так боліло. Бо всередині мене все кричало: “Це не помилка, а єдине, що було справжнім”. Але вголос я сказала інше.

— Наші стосунки були помилкою. Я не хочу їх продовжувати.

Він нахилився ще ближче.

— Аліно… — сказав він голосом, від якого в мене раніше підкошувалися коліна.

Я панічно оглянула парковку навколо. Люди були десь далеко, але все одно це було небезпечно.

— Нас можуть побачити, — прошепотіла я.

Він не відводив погляду.

— Мені все одно.

І я знала, що це правда.

— А мені — ні.

Я різко смикнула руку — цього разу сильніше — і звільнилася. Зробивши крок назад, я фізично відчула, як віддаляюсь. Наче між нами натягнули невидиму нитку, і вона боляче натягнулась.

— Я все сказала, — тихо, але твердо вимовила я. — Це кінець.

Він дивився на мене так, ніби я щойно сказала щось абсолютно абсурдне. А може, так воно і було.

Розвернувшись, я спокійно пішла до будівлі. Але все одно відчувала його погляд спиною.

“Ти все зробила правильно”, — сказала я собі.

І чомусь від цього стало тільки гірше.

Майже дійшовши до входу, я зустріла Назара. 

— Привіт, — сказав він звично легко.

— Привіт, — відповіла я, натягнувши усмішку, яка, здається, вже починала жити окремим життям.

Ми пішли разом до ліфта. І я чомусь відчувала себе школяркою, яку щойно застукали за чимось забороненим, хоча формально нічого такого не було.

Поки чекали ліфт, Назар глянув на мене скоса.

— У тебе все гаразд?

“Так. Просто я щойно розірвала собі серце на парковці. Дрібниці”.

— Все чудово, — сказала я максимально природно і навіть підморгнула, щоб підсилити ефект.

Двері ліфта відчинилися, і ми зайшли всередину. У дзеркальній стіні, я побачила своє відображення — спокійне, зібране, майже переконливе. І коли ліфт рушив — Назар повернувся до мене повністю.

— Що між тобою та Владом?

От і все. Він бачив.

Я кліпнула очима — повільно, майже театрально, намагаючись вдати, що не розумію про що він говорить.

— Про що ти?

— Та ну, — протягнув він.

— Між нами нічого немає, — сказала я з тією ж інтонацією, якою люди заперечують очевидне, сподіваючись, що співрозмовник просто не захоче сперечатись.

Він оцінююче дивився на мене кілька секунд.

— Ну нема так нема, — знизав плечима. — Якщо тобі так легше буде.

І все. Без докорів. Без моралей. Просто констатація.

Я нічого не відповіла. Бо що тут відповідати? Він і так усе зрозумів. А заперечувати далі — це як намагатися сховати слона за фіранкою.

На щастя, ліфт зупинився, і двері відчинилися, рятуючи мене від продовження цієї розмови. Ми вийшли та мовчки розійшлися в різні боки.

Зачинивши двері свого кабінету, я нарешті видихнула, сховавшись у своїй маленькій фортеці.

Я не думала, що це буде так складно. У моїй голові все виглядало простіше: я просто припиняю. Стаю холодною та відстороненою. Ніби можна вимкнути почуття кнопкою. Але все було зовсім не так.

Через кілька хвилин стало легше. Я сіла за стіл і розклала документи, переконуючи себе, що я — доросла, адекватна жінка, яка просто працює. І нічого більше.