Розділ 24.1

Я повільно підвелась з підлоги, та відкрутила кран. Вода зашуміла, а я залізла під душ і заплющила очі. Гаряча вода потекла по волоссю, по плечах, по спині, поки я змушувала себе думати спокійно та логічно. Але замість логіки в голові почався хаос.

Я згадала день, коли повернулась додому. Їхні заручини. Бліду та напружену Поліну, яка спочатку не хотіла цього весілля. А потім вона ніби змінилась. Стала… іншою, спокійнішою.

І раптом у пам’яті спливло інше.

Того вечора вона сказала мені, що він їй подобається. Та я тоді не надала цьому значення, тому що й гадки не мала про кого вона говорить. Але тепер…

Я відкрила очі. Вода текла по обличчю, змішуючись із слізьми, які я навіть не одразу помітила.

А їхнє побачення? Я ж знала, що вони проводили час разом. Я знала, що між ними може щось бути. Просто… Просто я не хотіла цього бачити. Я хотіла вірити в його слова. У те, що їхні заручини несправжні. А якщо це не так?

Вода ставала холоднішою, але я не рухалась.

Все вказувало на одне. На те, що між ними були справжні стосунки. Що вони були… разом. І якщо вона вагітна…

Я різко втягнула повітря.

Звісно, існує ймовірність, що це не його дитина. І я майже вхопилась за цю думку, як за рятівний круг. Але знаючи Поліну… Вона ніколи б не зробила нічого, що могло б засмутити батьків. Ніколи б не ризикнула репутацією родини. Вона завжди була правильною, ідеальною, та передбачуваною. Вона б не зрадила нареченого. Значить…

Я притулилась чолом до холодної плитки.

“Ні. Влад не міг мені брехати.”

Він дивився на мене так. Він говорив так. Він…

Я раптом усвідомила страшну річ. Те, що повірила йому без жодного доказу. Бо хотіла вірити. Бо мені було зручно вірити. Бо я кохала.

Коли я вимкнула воду, то у ванній стало надто тихо. Я швидко витерлась, одяглася, і вийшла з ванної.

Повернувшись до своєї кімнати, через вікно я побачила, що машина Поліни стоїть на місці, отже вона все ще була вдома. І я вирішила, що мені потрібно її побачити, сподіваючись, що так зможу знайти хоча б якусь відповідь на свої питання.

Я вийшла зі своєї кімнати і тихо спустилась сходами. Вже хотіла зайти до вітальні, але почула розмову.

— Поліно, тобі потрібно сьогодні зустрітись із весільним організатором, — говорила мама.

— Мамо, нажаль у мене сьогодні дуже багато справ, — з прикрістю в голосі відповіла Поліна. — А я ж хочу спокійно й детально все обговорити, адже для мене це важливо. Чи можемо ми перенести зустріч на понеділок? А ще краще — на вівторок.

— Ну добре, — погодилась мама.

Я більше не слухала, бо її слова та інтонація били в скронях. Все було й так зрозуміло. Вона хоче це весілля, і поводиться так впевнено, що в мене більше не залишилося сумнівів.

Я повільно розвернулась і піднялась назад сходами. Кожен крок був для мене важкий.

Якщо вона хоче цього весілля. Якщо вона вагітна. Якщо між ними були справжні стосунки. То хто тоді я? Помилка? Пригода?

Я зайшла до своєї кімнати й зачинила за собою двері.

І на цей раз подумала не про Поліну, а про себе. Я ж знала, що це неправильно. Знала. Але переконала себе, що між ними нічого немає. Що він не кохає її. Що я не руйную нічого справжнього. Я просто повірила його словам. Сліпо та закохано. І тільки зараз до мене дійшло, яку помилку я вчинила.

Я опустилась на ліжко, дивлячись в одну точку, та відчуваючи, що вперше за весь цей час мені стало страшно не за майбутнє, а за правду.

Просидівши так ще кілька хвилин після того, як у голові склалась остаточна картина, я різко підвелась. Витягла валізу, з якою дві години тому повернулась додому, і швидко почала складати речі.

Я не хотіла більше залишатись у цьому будинку. Не могла спокійно дивитись Поліні в очі. Провина роз’їдала мене зсередини. Вона була липкою, важкою.

“Ти ж знала, що це її наречений.”

Я дістала телефон і написала подрузі.

“Соню, можна я в тебе переночую?”

Відповідь прийшла майже одразу.

“Звичайно. Що сталось???”

“Розповім, коли приїду.”

Потім засунула телефон у кишеню, взяла валізу й вийшла з кімнати.

На першому поверсі виявилось, що вдома залишилась лише мама. І коли вона побачила мою валізу, її обличчя змінилось.

— Аліно… що відбувається? Ти кудись знову їдеш?

“Правильніше було б сказати — тікаю”

— Ні, — я змусила себе говорити спокійно. — Я давно шукала собі квартиру. І от саме сьогодні з’явилась хороша. Тож я переїжджаю.

Я навіть сама здивувалась, як рівно це прозвучало.

Мама розгубилась.

— Так раптово? Чому? Щось не так?

— Все добре, — я посміхнулась. — Просто за ці роки я звикла жити сама, тож гадаю мені так буде краще. Та й до роботи буде набагато ближче.

— Але ж ми так раділи, що ти повернулась…

Від цих слів, на секунду я ледь не передумала. Але ні.

— Я ж не в інше місто їду, — сказала я м’якше. — Я буду всього в кількох хвилинах від вас, і часто приїжджатиму. Обіцяю.

Мама ще раз уважно подивилась на мене.

— Точно все нормально?

Я кивнула й обійняла її.

— Все чудово.

В цей момент я ненавиділа себе за те, як легко навчилась брехати.

Вийшовши з будинку, я швидко поклала валізу в багажник і сіла в машину. І щойно зачинила дверцята — моя посмішка зникла і я скинула з себе маску людини в якої все чудово.

Подумавши про те, що зараз в моєму житті не було нічого нормального, я різко вдихнула, щоб не розплакатись, і завела машину, поки емоції знову не накрили мене.

Їдучи до Соні, я подумки сварила себе за те, що так і не знайшла собі квартиру як планувала.

Коли я припаркувалась біля будинку Соні, раптом згадала про роботу. Хай там що — але робота є робота. Тож взявши телефон, я відкрила діалог із Владом і написала йому повідомлення.

“Я сьогодні не прийду.”