Розділ 23

Наступний день зустрів нас сонячним містом. Я йшла поруч із Владом і ловила себе на дивному відчутті: мені нарешті не потрібно було тікати. Не потрібно було ховатися. Не потрібно було вдавати, що мені байдуже.

Іноді його рука знаходила мою, ніби випадково, але вже зовсім звично. І кожного разу в грудях щось тихо розквітало.

— От тут, — я зупинилась на розі вузької вулички, — ми з друзями колись загубились о третій ночі й замість готелю знайшли бар з живою музикою.

— І, звісно, ви залишились у барі, — сухо зауважив він.

— Я була дуже відповідальною студенткою, — обурено відповіла я. — Ми залишились лише до четвертої.

Він засміявся. І я подумала, що за цей сміх можна віддати півсвіту.

Ходили ми багато, як я йому вчора і обіцяла. Дивились на старі фасади, на площі, де життя кипить навіть у будній день. Я розповідала різні історії — іноді справжні, іноді трішки перебільшені для драматичного ефекту.

Після обіду ми втомились. Тож вирішивши, що нам потрібен невеликий перепочинок, купили морозиво в маленькому кіоску й сіли на лавку з видом на річку. Вітер був м’який, сонце — не палило, а ніжно гріло.

Я зняла босоніжки й підтягнула ноги під себе.

— Ну що, — я повернулась до нього, — вам подобається моя екскурсія, пане Литвин? І я в ролі гіда?

Він широко всміхнувся.

— Дуже. Найкращий гід, який у мене був.

— О, то в тебе були й інші? — примружилась я.

— Жодна не розповідала з таким блиском в очах.

Я намагалась зробити вигляд, що ніяк на це не реагую, але не вийшло. Тож в результаті просто відкусила морозиво й задумалась.

— Добре, що вдалося так швидко все владнати з роботою, — тихо сказала я. — І що нам пощастило отримати ці два дні.

Він усміхнувся.

— Так. Пощастило.

І отут щось було не так. Ледь помітно. У його погляді. У паузі перед відповіддю.

Я придивилась уважніше.

— Це було не випадково, — сказала я, одночасно питаючи й стверджуючи.

Він нахилився ближче до мене і його голос став тихішим.

— Я просто хотів, щоб ми хоч трохи побули вдвох, —  сказав він, і поцілував мене в щоку.

Ніби нічого особливого, але в мене всередині щось розчинилось, усвідомлюючи, що він все це спланував для нас.

Я нічого не сказала. Лише дивилась уперед, на воду, що блищала під сонцем, відчуваючи, що я зараз щаслива. Це була проста, тиха думка, але водночас така глибока, що навіть стало трохи лячно. Бо попереду на нас чекало повернення додому, і мені страшно навіть уявити реакцію родини щодо нас.

Я ковтнула повітря відганяючи зайві думки.

“Не зараз. Сьогодні — наш день. Наше “тут і тепер””

Я поклала голову йому на плече.

— Дякую, — тихо сказала я.

— За що?

— За те, що ти є.

Він нічого не відповів. Лише міцніше стиснув мою руку. І цього було достатньо.

Ми ще довго гуляли. Заглядали у маленькі крамниці. Сміялися з дурниць. Робили фото, які, мабуть, нікому не покажемо. І я весь час ловила себе на тому, що дивлюсь на нього не крадькома, а відкрито. Мій. Це слово звучало небезпечно, але так правильно.

Увечері ми повернулись до готелю. Адже наш час завершувався, і пора повертатись додому.

Вже сидячи в літаку, в мене знову з’явились думки про те, що буде коли всі дізнаються. Задумавшись про це, я навіть не помітила, що тримала його за руку міцніше, ніж зазвичай.

— Ми впораємось, — раптом сказав він.

Я глянула на нього.

— З чим саме?

— З усім.

І я кивнула. Бо якщо вже ми змогли пройти через страх, через сумніви, через цю внутрішню війну — то, можливо, витримаємо й те, що чекає попереду.

Ми повернулись додому рано-вранці.

Місто ще тільки прокидалось — сіре небо, прохолодне повітря, майже порожні вулиці. Таксі зупинилось біля мого будинку, і я раптом відчула, як усередині все стислося.

Ось вона. Реальність.

Влад вийшов першим, дістав мою валізу. Та зупинився поруч, дивлячись на мене довше, ніж зазвичай.

— Напиши пізніше, — тихо сказав він.

Я кивнула.

Мені хотілося, ще хоч трохи відтягнути цей момент. Але я розуміла, що це було безглуздо, і мені все одно потрібно буде зайти до будинку.

Я швидко поцілувала його, поки ніхто нас не побачив. А його рука на секунду затрималась на моїй талії.

— Все буде добре, — прошепотів він.

Я дуже хотіла в це вірити.

Коли я зайшла до будинку, то попри ранню годину, там вже було чути голоси. Тож я пішла на звук і зайшла на кухню. Та побачила, що мама стояла біля плити, тато за столом з телефоном, а Поліна розкладає тарілки.

Побачивши мене, вони одночасно підняли голови.

— Аліно! — мама усміхнулась. — Ти вже вдома?

— Всім доброго ранку, — я змусила себе усміхнутись.

Мене одразу посадили за стіл, засипали питаннями. Як переліт? Як поїздка? Чому не сказала, що так рано прилітаємо — вони б зустріли.

— Все добре, — я відмахнулась. — Влад підвіз мене на таксі.

І отут мама миттєво зреагувала:

— А чому він не зайшов?

“Бо завтра він прийде сюди руйнувати ваше уявлення про ідеальне весілля, мамо.”

— Він поспішав, щоб не запізнитись на роботу, — швидко відповіла я.

— Міг би й на кілька хвилин зайти, — не здавалася мама. — Тим більше, ось Поліна, мабуть, скучила. Так же ж, Поліно?

Я подивилась на сестру.

Вона усміхнулась.

— Так. Дуже.

І в ту секунду щось всередині мене стислося, наче невидима рука здавила моє серце. Але я не подала виду, а лиш опустила очі та взяла чашку з кавою, зробивши ковток.

Ми продовжили сніданок, більше не повертаючись до цієї теми. Я слухала їх уривками, кивала, вставляла короткі фрази. А всередині рахувала години до завтра.

Після сніданку я піднялась у свою кімнату. Почала розкладати свою валізу. І коли через кілька хвилин я закінчила, то вирішила прийняти душ.