Розділ 22.3

Відійшовши від дверей, я пройшла далі в номер, зняла босоніжки й залишила їх десь біля крісла, навіть не дивлячись де саме.

Світло не вмикала одразу. Мені хотілося, щоб цей вечір ще трохи залишився в напівтемряві — м’яким та нереальним, ніби сон.

І тільки коли повільно сіла на край ліжка, то дозволила собі подумати.

“Все справді може бути добре?”

Ця думка звучала так… підозріло.

Я ж уже змирилась. Вже встигла розпланувати своє “після”. Після весілля Поліни й Влада. Як я чемно відійду вбік. Як повернусь до Іспанії, щоб якийсь час не перетинатися з ним. Як знову стану “тією, що сама по собі”.

Я навіть уявляла це дуже чітко. 

Невелика квартира десь у Мадриді або Валенсії. Робота. Нові люди. Нові правила. І обов’язкове правило №1: “Ніколи не закохуйся в чужих наречених.”

Я криво усміхнулась.

— Боже, Аліно… — тихо сказала я в темряві.

А виявляється, життя може перевернутися за один вечір. І от тепер я сиділа на готельному ліжку й думала не про втечу. А про “завтра”. Про те, як покажу йому ті вузькі вулички, де ми з друзями колись ховались від дощу. Про кав’ярню, де подають найкращий чурос. Про те, як він виглядатиме на фоні моря вдень, а не в сутінках.

“І тепер цікаво, як швидко я почала будувати плани, в яких він — не помилка, а частина майбутнього?”

Я лягла на спину, дивлячись у стелю.

Мені було страшно. Але вперше цей страх не був про втрату, а про надію.

Телефон у сумці вчерговий раз завібрував. Я спершу навіть не хотіла перевіряти. Сьогодні — мій день. Світ може почекати. Але це вже було не вперше, тож я зітхнула та потягнулась до сумочки, намацуючи телефон.

На екрані я побачила кілька повідомлень від Назара.

“О ні. Коли Назар пише кілька повідомлень поспіль — це точно буде не “привіт, як справи”.”

Я відкрила чат та почала читати.

“Аліно, у нас проблеми.”
“Інвестори повернули фінансову модель.”
“Кажуть, цифри не збігаються.”
“Нам дали термін до завтра.”

Мій хороший настрій враз розсипався. 

Я різко сіла, взяла ноутбук, і відкрила потрібну папку. Пальці вже автоматично знаходили файли — презентація, таблиці, фінансова модель. Очі пробіглися по цифрах. І серце повільно сповзло кудись униз. Розбіжності були невеликі, але помітні. У презентації одна сума витрат. У таблицях — трохи інша. Прогноз прибутковості в одному файлі не повністю співпадає з формулами в іншому.

— Чудово, — видихнула я. — Просто прекрасно.

Я збільшила масштаб таблиці, перевірила формули.

“Серйозно? Через одну неправильно зафіксовану формулу ми можемо втратити інвесторів?”

Я швидко відкрила паралельні файли, почала звіряти цифру за цифрою. Час перестав існувати. Лише світло екрану, цифри, клітинки, формули.

Я нахилилась ближче до екрану, і нарешті побачила. Помилка в розрахунку коефіцієнта росту. Через неї з’їхали прогнозні показники. А далі — ланцюгова реакція.

Я швидко почала виправляти, і перерахувала вручну ключові блоки. Оновила графіки. Змінила цифри в презентації, щоб вони повністю відповідали таблицям.

Та паралельно написала Назару короткі повідомлення:

“Знайшла помилку.”
“Перераховую.”
“Скину оновлену версію за годину.”

Його відповідь прийшла миттєво:

“Ти найкраща.”

Я ледь усміхнулась, і знову повернулась до таблиць. Працюючи вже деякий час, коли почула, що телефон знову завібрував, то майже на автоматі відкрила повідомлення. Я думала, що це знову Назар щось написав, але глянувши на екран, побачила, що це був Влад.

“Ти вже спиш?”

Я завмерла на мить.

Дивно, як одне коротке речення може змінити настрій так швидко.

“Ні. Працюю.”

Відповідь прийшла майже одразу:

“Ти так засумувала за роботою, що вирішила проміняти сон на неї?”

Я ледь усміхнулась, дивлячись на екран.

“Так, Владиславе Олександровичу, саме так. У мене хобі — рятувати фінансові моделі опівночі.”

“Виникли проблеми. Потрібно терміново виправити.”

Цього разу відповідь не прийшла одразу. Тож я повернулась до ноутбука, намагаючись знову зануритись у цифри. Але думки вже трохи розсипались. Бо частина мене чекала.

Минула, мабуть хвилина, і раптом — стук у двері.

— Аліно, це я. Відчини, — почувся його голос.

Я підвелась так швидко, що ледь не перечепилась об край покривала. Підійшла до дверей і, зробивши глибокий вдих, відчинила.

Влад, навідміну від мене, стояв у більш зручному одязі — темна футболка та спортивні штани. Волосся трохи розтріпане, погляд уважний. І такий… справжній.

— Що сталося? — тихо спитав він, заходячи всередину.

Я зачинила за ним двері.

— Робоча катастрофа невеликого масштабу, — зітхнула я й повернулась до ліжка. — Інвестори повернули модель. Розбіжності в цифрах.

Я сіла перед ноутбуком, він підійшов ближче. І я швидко пояснила де не зійшлось, що знайшла, що вже виправила.

— Але я вже майже все зробила, — закінчила я. — Залишилось переперевірити.

Він сів поруч. Близько. Занадто близько для спокійного серцебиття.

— Давай допоможу.

— Я вже майже все, — заперечно похитала я головою.

Він ледь усміхнувся.

— Тоді посиджу для моральної підтримки.

Я глянула на нього, і похитала головою, усміхаючись.

— Ви небезпечна людина, Владиславе Олександровичу.

— Чому це?

— Бо я починаю звикати, що ти поруч.

Він нічого не відповів. Просто дивився.

А я повернулась до роботи.

Цифри більше не здавались такими страшними. Його присутність діяла дивно заспокійливо. Він мовчав, іноді дивився на екран, іноді — на мене. І я відчувала це.

Коли нарешті все зійшлось, я ще раз усе уважно перевірила, та відправила Назару.

“Перевір, будь ласка. Але впевнена, що тепер усе сходиться.”