Розділ 22.2

Я сіла та взяла меню, більше для вигляду, ніж від реального інтересу, і озирнулась навколо.

“І все таки, що це за “важливий захід”? Якесь таємне зібрання? Чи вручення мені премії “Найгірша сестра року”?”

Я ледь усміхнулась своїм думкам і змусила себе повернутися до меню. Обрала пасту з морепродуктами й келих білого вина. Класика. Без експериментів.

Коли офіціант знову пішов, між нами повисла коротка пауза.

— Тут дуже гарно, — сказала я, ковзаючи поглядом по морю.

Влад нічого не відповів. Я лиш відчувала його задумливий погляд на собі. Ніби він дивиться не просто на мене — а глибше. І це чомусь змусило мене вирівняти спину.

Коли принесли напої, він підняв свій келих.

— За твій день, — спокійно сказав він. — І за те, щоб цей рік був прекраснішим, ніж усі попередні.

— За мій рік, — підтримала я, торкнувшись його келиха своїм.

Я зробила ковток і поставила келих на стіл, та продовжуючи дивитись на нього, тихо запитала:

— Ми ж тут не лише через мій день народження?

Якби це було так, то він би не приховував таке. 

Але Влад спокійно проігнорував моє питання.

— Як ти зазвичай святкуєш?

Я примружилась.

“Відповідь на запитання запитанням. Класика.”

— Насправді… — я зітхнула. — Я рідко святкую. Востаннє, мабуть, по-справжньому це було ще в дитинстві. З кульками й тортом із полуницею.

Він уважно мене слухав.

— А під час навчання?

Я усміхнулась.

— З друзями. Шумно. Іноді без плану. Одного разу ми, навіть, зустрічали мій день народження на даху будівлі. Нас тоді ледь не оштрафували.

Його губи ледь помітно сіпнулися.

— Ти порушувала правила?

— Я їх… гнучко трактувала.

Далі наша розмова потекла легко. Я згадувала дитячі історії — як образилась у десять років, бо мені подарували не ту ляльку. Як у шістнадцять посварилась із мамою через вечірку. Як одного разу у Мадриді загубилася в метро й зробила вигляд, що це “пригодницький квест”.

Він іноді ставив запитання. Інколи розповідав щось про себе. Я помітила, що він розслабився. І я — теж. Тривога, яка стискала груди на початку вечора, кудись зникла, і ми просто сиділи, говорили, та сміялися.

Час розчинився.

І коли розмова природно стихла, я раптом усвідомила, що мені добре. По-справжньому добре. Аж поки Влад раптом не підвівся.

Я підняла на нього погляд.

Він підійшов до мене й простягнув руку.

— Потанцюєш зі мною?

Я на мить розгубилась, відчувши як моє серце зробило дивний кульбіт. Але я все ж таки вклала свою руку в його, і він впевнено, але ніжно зімкнув пальці.

Ми відійшли трохи далі, до краю тераси, де невеликий простір слугував імпровізованим танцмайданчиком. Там уже танцювала ще одна пара. Сонце повільно занурювалось у море, фарбуючи горизонт у мідно-рожеві відтінки.

Музика була повільною, і ми почали рухатися.

Я дивилась на горизонт, намагаючись заспокоїти серце. Але постійно відчувала його погляд на собі. Він був близько. Надто близько.

Раптом Влад обережно підняв мою руку, яку тримав, і поклав її собі на плече. А його вже вільна рука ковзнула на мою талію, і тепер він обіймав мене обома руками.

Я підняла очі, і наші погляди зустрілись. І через цей його погляд, я затамувала подих.

Кілька секунд тиша між нами була гучнішою за музику. А потім він тихо сказав:

— Я кохаю тебе, Аліно.

Світ зупинився. Я буквально перестала рухатися.

Він же тим часом продовжив говорити спокійно, але з тим внутрішнім напруженням, яке я відчувала шкірою:

— Я розумію все. Нашу ситуацію. Твої думки. Твій обов’язок. Але більше так не можна. Я не можу жити так, ніби нічого не відбувається. Не хочу підлаштовуватись під інших. Я хочу бути з тобою.

Моє серце билося десь у горлі.

Я знову відчула це відчуття, ніби стояла на межі. Адже з одного боку був він, а з іншого — Поліна.

Він нахилився ближче, і через це його губи ледь торкнулися мого вуха.

— Я дуже сильно тебе кохаю, — прошепотів він.

Через секунду він обережно та ніжно поцілував мене в щоку. А потім його губи торкнулися моїх. Легко. Наче даючи мені вибір. І я… Я відповіла. Спочатку обережно, а потім — впевнено. Мої руки обійняли його за шию, і тоді він ще ближче притиснув мене до себе.

Море шуміло. Сонце остаточно ховалось за горизонтом. І в цю мить я знала лише одне: Я перейшла межу. І вже не хочу повертатися назад.

Коли наші губи роз’єдналися, я ще кілька секунд не відкривала очей. Мені здавалося, якщо я їх розплющу — реальність увірветься й розіб’є цей момент на тисячі правильних і неправильних аргументів.

Та все ж я повільно вдихнула, і подивилась на нього.

Його погляд був не розгублений. Він був… впевнений. І це лякало найбільше.

— Я… — мій голос звучав тихіше, ніж шум моря за спиною. — Я не зовсім впевнена, що це правильно.

Я гадала, що зараз почую заперечення, але він лише обережно підняв руку й заправив мій локон за вухо.

— Прогуляємось? — тихо запитав він, кивнувши в бік узбережжя.

Я кивнула.

Ми відступили один від одного лише тоді, коли це стало необхідністю, а не бажанням. Розплатилися за вечерю, та спустилися сходами з тераси просто на пісок.

Я зняла босоніжки й взяла їх у руку.

Пісок під моїми ногами був ще теплий після дня. А хвилі накочувались м’яко, ледь торкаючись моїх пальців.

Ми йшли мовчки кілька метрів. І це мовчання не було незручним. Воно було важким.

— Я знаю, про що ти думаєш, — нарешті заговорив він.

Я не дивилася на нього. Дивилась на горизонт, де небо вже темнішало.

— Я сам багато часу мучився. Перебирав варіанти. Думав, як зробити так, щоб ніхто не постраждав.

Я гірко усміхнулась.

— І?

— І зрозумів, що це неможливо.

Я ковтнула повітря.

— Вона ж моя сестра.

Він кивнув.