Розділ 22.1

Мій телефон задзвонив так, ніби хтось вирішив урочисто зіпсувати мені сон. І від цього я застогнала в подушку.

Сьогодні я планувала виспатись. Законно. Офіційно. Та без жодних докорів сумління.

Навпомацки я потягнулась до тумби, і не відкриваючи очей, намацала телефон. Піднесла його до обличчя, та розплющила одне око… Відеодзвінок. Від Поліни.

Я одразу сіла на ліжку, провела рукою по волоссю, намагаючись хоч трохи привести себе до тями, і натиснула “прийняти”.

Екран одразу заповнили три знайомі обличчя.

— З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯЯЯ! — пролунало хором так голосно, що я скривилась і засміялась водночас.

Поліна, мама й тато виглядали так, ніби готувалися до цього моменту хвилин п’ять.

— Ви мене налякали, — пробурмотіла я хрипким від сну голосом, протираючи очі.

— Це щоб запам’ятала цей рік! — засміявся тато.

Далі почались побажання. Довгі, теплі, трохи перебивані одне одним. Щастя, здоров’я, любові, успіхів, здійснення мрій, “щоб усе складалося легко”, “щоб люди були поруч правильні”.

Я слухала й усміхалася.

Двадцять п’ять. Чверть століття.

“Гарний вік, Аліно. Досить доросла, щоб відповідати за свої рішення. І досить молода, щоб наробити ще кілька помилок.”

— Дякую вам, — щиро сказала я, коли вони нарешті закінчили. — Я вас дуже люблю.

— Ти ще спиш чи що? — примружилась Поліна з усмішкою.

— Взагалі-то, — я театрально зітхнула, — у мене на годину менше, ніж у вас. І я планувала сьогодні виспатись. Хоча б трішки.

— Ой, бідна іменинниця в Барселоні, — піддражнила вона.

Я закотила очі.

— Так, життя несправедливе.

Мама відразу переключилась на серйозніший тон:

— Як у вас справи? Учора все добре пройшло?

Я кивнула, вже більш зібрана.

— Так. Учора все підписали та домовились. Тож можемо трохи видихнути.

— Молодці! — сказав тато. — Ми й не сумнівалися.

І в цю мить я відчула гордість. За нас.

Поліна нахилилась ближче до камери.

— Якщо все вирішили, то які плани на сьогодні? Будете святкувати?

І отут я на секунду зависла.

Святкувати. З Владом. Вдвох. Від цієї думки моє серце зробило дивний рух.

“Стоп. Чому це питання звучить так… підозріло?”

Я раптом подумала: а якщо вона ревнує? Якщо їй некомфортно, що я зараз разом з її нареченим в іншій країні?

І хоч я й не планувала нічого святкувати. І тим більше — не планувала робити це з Владом. Все одно стало якось ніяково.

— Та яке там святкувати, — я легковажно махнула рукою. — Сьогодні ще важлива зустріч. Розслаблятися ніколи.

І це була майже правда. Адже ми справді сьогодні кудись йдемо. Просто я досі не знаю куди саме.

— Яка ще зустріч? — здивувалась Поліна. — Ви ж уже все вирішили.

— Це по іншій темі, — швидко відповіла я. — Не пов’язано з тим проєктом.

Вона кілька секунд дивилась на мене, а потім просто кивнула.

— А-а, зрозуміло.

Мама тут же втрутилась:

— А місто тобі як? Як там? Тепло?

І розмова пішла в більш безпечне русло.

Я розповіла про сонце, про місто, про море, про тепле повітря, та про свої плани на сьогодні.

— Піду сьогодні трохи прогуляюсь, — сказала я. — Поки є час.

— От і правильно, — усміхнулась мама. — Насолоджуйся.

— І не працюй цілий день! — додала Поліна.

Ми ще кілька хвилин поговорили про дрібниці, і перед тим як завершити дзвінок, вони знову хором сказали:

— З днем народження!

Екран згас, і у номері знову стало тихо.

Я ще кілька секунд сиділа на ліжку з телефоном у руках, а потім впала назад на подушки й подивилась у стелю.

Зараз мені було добре. Трохи тривожно. І трохи… цікаво.

Через кілька хвилин я нарешті піднялась і пішла до ванної. Холодна вода допомогла остаточно прокинутись. Я довго дивилась на своє відображення в дзеркалі.

— Ну що, — тихо сказала я сама собі. — З днем народження.

Я зібралась неспішно. Легка сукня, сонцезахисні окуляри, волосся залишила розпущеним. 

У холі готелю я поснідала — кава, круасан, свіжі фрукти. І вийшла на вулицю.

Барселона зустріла мене сонцем. Теплий вітер ковзнув по шкірі, десь у кав’ярні сміялися люди, поруч проходила пара туристів. Я повільно пішла вперед, не поспішаючи. Сьогодні — мій день. Барселона сьогодні була моєю.

Я ходила вузькими вуличками, ловила сонце на відкритих плечах і час від часу зупинялась купити щось: то холодну каву, то лимонад із м’ятою, то апельсиновий фреш, який тут чомусь смачніший, ніж будь-де.

Я пила повільно, стояла біля фасадів із облупленою штукатуркою, слухала гул міста. І згадувала.

Два роки тому ми з друзями часто приїжджали сюди з Мадрида на вихідних. Тоді життя було простішим, зі спонтанними поїздками.

Ми сміялися до ранку, фотографувалися, та клялися, що завжди будемо такими ж вільними.

Я тоді вперше подумала, про те як мені подобається це місто.

І ось я тут. Знову. Але вже зовсім інша.

Я навіть дістала телефон, відкрила контакт Марти — однокурсниці, яка була з Барселони. Хотіла написати їй, що приїхала. Але мій палець завис над екраном. І я раптом зрозуміла, що не хочу нікого. 

Я хочу просто провести цей день із собою.

— Вибач, Марто, — тихо сказала я і сховала телефон назад у сумку.

Прогулюючись, десь вже після третьої години, я повільно розвернулася в напрямку готелю. Адже ми домовились зустрітися о сьомій. На нас чекав “важливий захід”.

Боже, як пафосно це звучить. І як підозріло.

У своєму номері я довго стояла перед шафою.

— Добре, Левицька, — сказала я своєму відображенню. — Якщо це щось важливе, ти маєш виглядати відповідно.

Я зробила легкі локони — волосся м’яко спадало на плечі. Макіяж — акуратний та теплий. Я не хотіла виглядати так, ніби готуюся до червоної доріжки. Але й ніби так випадково вийшло — теж ні.