Розділ 21

Наступного дня я прокинулась раніше за будильник.

Барселона зустріла мене світлом, яке просочувалося крізь штори готельного номера, і шумом міста. Я кілька секунд лежала, дивлячись у стелю, і налаштовувала себе на майбутній день.

До офісу де повинна проходити зустріч, ми їхали зібрані й мовчазні. У таксі Влад переглядав документи на планшеті, а я тим часом ще раз пробіглась подумки по всьому. Наші плечі іноді ледь торкалися — випадково, звісно. Але кожен такий дотик відгукувався в мені сильніше, ніж будь-які слова.

Переговори проходили стримано. І тривали довго. Дуже довго.

Ми сиділи за великим столом, навпроти — троє представників іспанської сторони. Майже весь час ми говорили англійською, але іноді вони переходили на іспанську, швидку й емоційну, і тоді я ловила фрази, перекладала, втручалася, коли потрібно було щось уточнити.

Я відчувала, як Влад час від часу кидає на мене короткі погляди — вдячні, підтримуючі. Не показові. Ледь помітні. І це дивно додавало мені впевненості.

Хоч були й напружені моменти, але коли нарешті дійшло до підписання, я ледь стримала видих полегшення.

Ми зробили це.

Коли ми нарешті вийшли з будівлі, місто зустріло нас теплом. Сонце світило так яскраво, що я мимоволі примружилась. Десь неподалік сміялися люди, хтось грав на гітарі. Місто жило. І в мені теж щось ожило — легке, радісне, майже дитяче.

— Вітаю, — сказав Влад, дивлячись на мене трохи довше, ніж дозволяє звичайна ділова ввічливість.

— Взаємно, — усміхнулась я. І цього разу усмішка була щирою.

Я вже дістала телефон, щоб викликати таксі, коли він сказав:

— Може, відсвяткуємо?

Я завмерла.

Учора він теж пропонував повечеряти разом. Я відмовилась, пославшись на втому. Та насправді я просто боялася. Боялася того, що між нами буде щось більше, ніж просто робоча ситуація.

Але зараз в нас був вагомий привід. Контракт підписано. Угоду укладено.

— Гаразд, — сказала я, трохи повільніше, ніж планувала. — Але тільки ненадовго.

Він ледь кивнув. І я чомусь відчула, що для нього ця відповідь теж щось означала.

Заклад, куди ми приїхали, був із терасою, з видом на вузьку сонячну вулицю. Столики стояли майже впритул, люди говорили голосно, сміялися, дзенькіт келихів змішувався з іспанською мовою навколо.

Ми сіли один навпроти одного.

Я замовила пасту з морепродуктами й келих вина. А він — стейк і щось міцніше.

Коли офіціант пішов, повисла тиша. І це чомусь робило атмосферу ще інтимнішою. Я відчула, як напруга повільно підкрадається до плечей.

“Скажи щось. Ти ж завжди знаходиш слова.”

— Я дуже рада, що в нас усе вийшло, — почала я, усміхнувшись. — Чесно, я боялася, що вони нас “розберуть” по пунктах і скажуть, що їх таки щось не влаштовує.

— Вони й намагалися, — ледь усміхнувся Влад.

— Так. Але ми вистояли.

Я дивилася на нього й раптом зрозуміла, що пишаюся нами.

— Ти сьогодні була… — він зробив паузу, ніби підбираючи слово. — Дуже переконливою.

— Це комплімент?

— Це факт.

Моє серце зробило тихий, але дуже відчутний стрибок.

Я відвела погляд на вулицю, де повз проходила пара, тримаючись за руки.

— Ти теж був хорошим, — сказала я м’якше. — Особливо коли вони почали тиснути з ризиками.

— Я звик до ризиків.

— А до моїх ідей?

Він подивився прямо на мене.

— Починаю звикати.

І в цьому “починаю” було щось значно глибше, ніж про роботу. 

Принесли вино. Я зробила ковток — прохолодне, свіже, з легкою кислинкою.

— За що п’ємо? — запитала я.

— За те, що нам все вдалось, — сказав він.

Я тихо засміялася.

— А я думала, ти скажеш щось більш стратегічне.

— Сьогодні можна без стратегії.

Його голос став м’якшим.

І я раптом відчула, що дистанція, яку я так старанно намагалася тримати, знову повільно тане під цим іспанським сонцем.

Через деякий час я сиділа та повільно водила виделкою по тарілці, ніби вивчала карту невідомої території, хоча насправді просто збирала думки.

Сонце ковзало по краю столу, вино в келиху виблискувало рубіном, а я раптом зловила себе на одній простій, але настирливій думці: “Якщо ми все підписали, та все владнали, то чому ж тоді повертаємося додому лише післязавтра ввечері?”

Раніше це здавалося логічним. Ми ж не знали, як підуть справи. Але тепер?

Я ледь нахилила голову, дивлячись на Влада поверх келиха. Він спокійно їв свою страву, і навіть не згадував про квитки.

І цікавість таки мене перемогла.

— Виходить, ми вже все владнали? — обережно почала я, відкладаючи виделку.

Він підняв очі.

— Так.

— Тоді… — я ковзнула пальцем по краю серветки, — виходить, можемо повернутися додому раніше?

Він зробив паузу.

— Не зовсім.

Я примружилась.

— Чому це?

Він відкинувся трохи назад, і в його погляді з’явилась ледь помітна загадковість, яка мене водночас дратувала й… інтригувала.

— Є ще одна справа.

— Яка? — я відчула, як в мені прокидається настороженість.

— Я давно збирався відвідати один важливий захід. Але постійно щось не виходило. Тож коли дізнався про цю поїздку, то вирішив поєднати.

Я кліпнула.

— Добре… — обережно сказала я. — Але якщо більше робочих справ немає, то я можу повернутися додому.

Сказала — і сама почула, як це прозвучало. Наче я намагаюся втекти.

Він подивився на мене довше.

— Бажано, щоб ти теж приєдналася завтра.

— Я? — я не приховала здивування.

— Там говоритимуть про речі, які для тебе будуть важливі. Корисно буде це почути.

Я нахилилася трохи вперед.

— Про який саме захід йдеться?

Він ледь усміхнувся, натякаючи, що більше інформації я зараз не отримаю.

— Завтра сама все побачиш.

І повернувся до своєї страви.

“Серйозно?”