Розділ 20

Подальші кілька днів стали для мене випробуванням на витривалість.

Тоді, наступного ранку я стояла перед командою з презентацією, говорила впевнено та чітко. Розповідаючи про: концепцію, бюджет, таймінг, медіапідтримку, партнерства з локальними брендами, відбір учасників та метрики успіху.

Я бачила, як колеги переглядаються. У чиїхось очах читався інтерес. У чиїхось — обережність. А в декого був відвертий скепсис.

Але я вірила. І, здається таки змогла їх переконати.

Ми детально обговорили все, розподілили обов’язки, визначили дедлайни — і машина запрацювала.

Офіс перетворився на вулик, в якому я була найбільш заклопотанішою бджолою. Бо крім нового проєкту, в мене були ще й старі задачі, які ніхто не скасовував.

Я засиджувалась до пізнього вечора. Офіс поволі порожнів, коридори стихали, за вікном темніло. І в цій тиші працювати було навіть легше.

У п’ятницю я знову засиділась. На годиннику було вже за восьму вечора, коли двері мого кабінету тихо відчинились. Я підняла очі та побачила, що на порозі стояв Влад, тримаючи у руці піджак, з трохи втомленим, але уважним поглядом.

— Ти ще тут?

— Очевидно, — відповіла я, знову повернувшись до ноутбука.

Він підійшов ближче.

— Аліно, це вже перебір.

— Я майже закінчила.

— Ти це казала дві години тому.

Я зітхнула.

— Мені треба закінчити все до відльоту.

Він помовчав кілька секунд, а потім промовив наказовим тоном:

— Збирай речі. Решту доробиш вдома.

— Влад…

— Це не прохання.

Я підняла на нього погляд, і раптом помітила не суворість. А турботу. Що, чесно кажучи, було небезпечніше.

— Добре, — здалась я.

Він кивнув, ніби виграв стратегічну битву, та почекав поки я зберусь, щоб вийти разом. Мабуть не вірячи, що я не обманюю його та дійсно піду.

Вихідні я провела з ноутбуком.

Мама кілька разів заходила в кімнату й дивилась на мене так, ніби я готуюсь не до поїздки, а до державних іспитів. Але до кінця тижня я таки впоралась.

У неділю, склавши валізу, я нарешті дозволила собі сісти на ліжко й просто видихнути.

Кімната була тиха, а вечір — спокійний.

Я відкинулась на подушки й втупилась у стелю, замислившись, про те що чим більше ми працювали над проєктом, тим більше я вірила в його успіх. Ідея оживала. З’являлись партнери, перші зацікавлені клієнти, медіа погоджувались на анонси.

І разом із цим росла відповідальність. Бо це була моя ідея. І якщо все провалиться — це буде моя вина. Але якщо спрацює…

Я ледь усміхнулась.

Тоді це буде наша спільна перемога.

У понеділок зранку я стояла біля воріт з валізою й відчувала дивну суміш передчуття й тривоги. Машину я залишила вдома, адже одразу з роботи поїду до аеропорту, тож викликала таксі.

В офісі я намагалася працювати максимально зосереджено. Відповіла на листи, передала частину задач, ще раз перевірила дещо по проєкту. Хотілося виїхати з чистою головою, без “а раптом я щось забула”.

Хоча кого я обманюю — чистої голови в мене давно не було.

Ближче до обіду у двері постукали.

— Готова? — пролунав його голос.

Я підняла очі. Влад стояв у дверях, зібраний та спокійний.

— Так.

— Таксі вже чекає.

Ми вийшли разом. Таня та деякі колеги побажали нам успіхів, а я відчувала, як у грудях наростає дивне хвилювання. І не лише через роботу.

У таксі ми сіли поруч на заднє сидіння. Водій щось увімкнув по радіо, але я майже не чула музики.

Місто повільно ковзало за вікнами, а в мені наростав ще один шар хвилювання. До страху за проєкт додавалось інше — попереду кілька днів, які ми проведемо майже наодинці. І я не була впевнена, що це хороша ідея для нас.

Я сиділа, занурившись у власні думки, і машинально колупала великим пальцем інший. Руки лежали на стегнах, рух був дрібний, нервовий, майже дитячий, і видавав мене з головою.

І тільки коли я відчула його косий та уважний погляд, я усвідомила, що він це помітив.

Я повернулась до Влада. 

Він саме дивився на мої руки, а потім підняв очі на мене. І тоді на мить мені здалося, що він бачить не лише мої пальці, а й усі мої думки.

— Чому ти погодився на мою ідею? — випалила я, щоб відвернути увагу. — Вона ж тобі не дуже сподобалась.

Його губи ледь помітно смикнулись у посмішці.

— Я ніколи не казав, що вона мені не подобається.

— Ти сказав, що вона ризикована.

— Вона й є ризикована. Дуже. Але також цікава, неочікувана та хороша.

Я мовчала, чекаючи продовження.

Він на секунду задумався.

— А погодився я… мабуть, бо самому стало цікаво, чи спрацює це. Що буде, якщо ми справді зробимо щось таке.  — Він ледь знизав плечима. — І тому що ти була настільки впевнена, що це переконало остаточно.

Я кліпнула.

Чесно кажучи, я очікувала іншої відповіді. Щось більш стратегічне.

А він сказав, що я його переконала, бо вірила в це. І від цього в моїх грудях щось тихо перевернулося.

— Знаєш, — тихо сказала я після паузи, — моя віра та впевненість трохи розсіялись.

— Чому?

Я відвела погляд до вікна. Дерева миготіли, машини зливалися в смуги.

— Бо я боюся, що все це закінчиться невдачею.

Сказавши це, я відчула, ніби оголилась. 

Від нього я чекала якоїсь логічної відповіді, аналізу ризиків, тощо. Та натомість відчула, як його рука накриває мою долоню, переплітаючи наші пальці. Тепло. Спокійно. Впевнено.

— Все буде добре, — тихо сказав він. — Просто продовжуй вірити так само, як вірила тоді.

Його голос був спокійним, але в ньому звучала та сама нотка, яка завжди з’являлась, коли він говорив щиро. А промовляючи останні слова, його пальці легенько стиснули мою руку.

Настала тиша, та він так і не прибрав руки. А я не відсмикнула свою.

Ми так і продовжували їхати, поки його долоня тримала мою, ніби це найприродніша річ у світі.