Розділ 19.2

Я вийшла зі свого кабінету з дивним відчуттям, ніби йду складати якийсь іспит. Підійшовши до його дверей, я постукала.

— Заходь, — почувся його голос.

Я відчинила двері й на мить розгубилась, тому що за його робочим столом було порожньо. Але потім помітила його на дивані, ліворуч від мене. Він сидів, трохи нахилившись уперед, зосереджений та серйозний.

Я пішла в його бік.

— То що там в тебе за ідея? — запитав він одразу.

Я зупинилась навпроти нього, сперлась стегнами об край столу позаду себе, і почала:

— Я думаю, нам потрібно не просто продавати квадратні метри. Нам потрібно продати відчуття життя в цих квартирах.

Він уважно дивився.

— Облаштувати кілька квартир повністю. Не як шоурум, а як реальний простір. І зробити тиждень відкритих дверей. А ще… — я на секунду затримала подих, — дати можливість потенційним покупцям провести там ніч.

Його брова ледь помітно піднялась.

— Ніч?

— Так. Обмежена кількість. Через конкурс або відбір. Щоб люди відчули, як це — прокинутися там. Побачити світло з вікон, почути тишу, пройтися зранку кухнею… Це створює прив’язаність.

Він мовчав, але я бачила, що він уважно слухає.

— Це буде не просто продаж. Це буде подія.

Коли я закінчила, він кілька секунд сидів нерухомо. А потім підвівся й почав повільно ходити кабінетом.

Я залишилась на місці, і спостерігала за ним.

Минула, мабуть, хвилина, аж поки він зупинився й поглянув на мене.

— Ідея хороша, але ризикована. І дорога.

Я кивнула.

— Я це розумію.

— Та й виглядатиме це як шоу… Ми девелопери, Аліно, а не готель.

— Я знаю, — відповіла спокійно. — Але саме тому це спрацює. Бо це неочікувано. Інвесторам потрібні живі цифри й медійний ефект. Якщо зробити це правильно, то ми покажемо динаміку. Люди не купують через таблиці та статистики. Вони купують через емоції.

Він зробив ще кілька кроків, а потім зупинився навпроти мене.

— Ти ж хочеш, щоб ми відрізнялись від конкурентів? — додала я тихіше.

Ми дивились один одному в очі, і раптом відчулось, що повітря ніби стало густішим.

Він зробив крок ближче.

— Якщо це провалиться… — його голос став нижчим, — це буде дуже гучний провал.

Я не відвела погляду.

— А якщо ні — це буде найкращий запуск на ринку.

Декілька секунд ми стояли в тиші, і він дивився на мене довше, ніж потрібно для аналізу бізнес-стратегії.

Я раптом відчула, що щось змінилося. Ніби межа “керівник — підлегла” стерлася на мить, залишивши просто нас двох.

Він зробив ще один крок. І тепер між нами майже не залишилось відстані.

— Добре, — сказав він тихо. — Давай втілимо твою ідею в реальність.

Я здивовано кліпнула.

— Ти… ти серйозно?

Він ледь усміхнувся.

— Так.

Мене накрила хвиля полегшення та гордості. Я дивилась на нього й відчувала, як усе всередині змішується — професійний азарт, радість, захоплення ним… і щось набагато небезпечніше.

Його погляд змінився. Став теплішим. І водночас — глибшим.

Я не пам’ятаю моменту, коли прийняла рішення. Можливо, його і не було.

Я просто потягнулась вперед, і поцілувала його.

Спочатку це був короткий, майже обережний дотик — ніби перевірка, чи реальність не розсиплеться. Але він відповів. Його руки обережно, але впевнено лягли мені на талію, притягуючи ближче.

Я відчула тепло його долонь крізь тканину, його подих, який став глибшим. Мої руки самі піднялись до його шиї, а пальці заплутались у його волоссі.

Поцілунок перестав бути обережним. Він став глибшим, повільнішим, напруженішим — як електрика під шкірою.

Я відчула, як серце б’ється десь у горлі. Як світ за дверима кабінету зникає. Як залишаються тільки його губи, його близькість, його руки, що міцніше тримають мене.

Це було без слів. Без обіцянок. Без майбутнього. Лише мить, яка палала занадто яскраво.

Та раптовий стук у двері пролунав так різко, ніби хтось вилив на нас відро холодної води.

Ми обидва завмерли на частку секунди, а тоді я повільно відсторонилась.

Його руки все ще залишались на моїй талії — теплі, важкі, ніби він не хотів відпускати цю мить. Його очі дивились на мене так, ніби світ за межами цього кабінету перестав існувати. І саме це мене налякало найбільше.

Я ковтнула повітря.

— Це більше не повториться, — тихо сказала я, майже пошепки, але твердо.

Він хмикнув. Ледь помітно.

— Аякже.

Я підняла підборіддя.

— Я серйозно.

Його погляд став глибшим.

— Я теж.

І в цей момент у двері постукали вдруге, але вже наполегливіше.

Я ніби остаточно прокинулась. Швидко скинула його руки зі своєї талії, зробила крок вбік, відновлюючи дистанцію — фізичну, емоційну, будь-яку. Та підійшовши до дверей, відчинила їх.

На порозі стояла Таня з паперами в руках. Її погляд ковзнув по мені, і на секунду мені здалося, що вона щось помітила.

Я пройшла повз неї, прямуючи до свого кабінету. Та зачинивши двері, притиснула долоні до обличчя.

— Боже, Аліно… — прошепотіла я.

Навіщо? Навіщо я це зробила?

Я ж знала, що щого робити категорично не можна.

Я повільно опустилась у крісло.

Серце ще билося швидко. Губи досі пам’ятали його дотик. І це було найгірше. Бо частина мене — зрадницька, слабка та жива — не шкодувала. А інша — старша сестра, людина з принципами — кричала.

“Він же наречений твоєї сестри!”

Я відкинулась на спинку крісла й втупилась у стелю.

Як би я не намагалася заглушити почуття дистанцією — вони не зникали. Ми можемо говорити “це більше не повториться” скільки завгодно. Але між нами уже щось є.

Я провела рукою по волоссю.

“Так далі не можна.”

Я не можу жити в режимі постійного самоконтролю. Не можу щодня бачити його, працювати з ним, ловити його погляд — і вдавати, що нічого не відчуваю.