Розділ 19.1

Я стояла посеред маленької вітальні й повільно оглядалась навколо себе, намагаючись зрозуміти — це я надто вибаглива чи фото в оголошенні були зроблені з особливо вдалого ракурсу.

Бо те, що я бачила зараз, і те, що я бачила на світлинах — були, м’яко кажучи, родичами. Далекими.

На фото квартира виглядала світлою, просторою, з “атмосферою скандинавського мінімалізму”. В реальності ж “скандинавський мінімалізм” виявився диваном із плямою, яку господар назвав “ледве помітною”, і кухнею, що пам’ятала, здається, ще початок двохтисячних.

Я пройшлася до вікна.

Воно й справді виходило на затишний двір, як і було вказано.

— Ну, принаймні тут тихо, — пробурмотіла я сама до себе.

Господар щось розповідав про “вигідне розташування” і “чудових сусідів”, але я вже майже не слухала.

Я намагалася уявити себе тут. Але нічого не відчула. Ані тепла. Ані бажання залишитися. Лише легке розчарування.

Квартира, про яку мені говорила Соня, досі крутилася в моїй голові. Світла, з великими вікнами й білими стінами. Я тоді навіть уявила, куди поставлю книжкову полицю.

Але поки закінчилась та зустріч, поки я переглянула оголошення й подзвонила — її вже здали.

І ось тепер — цей варіант.

Я ще раз обвела поглядом кімнату.

“Можливо, я просто надто прискіплива?”
“Можливо, треба погоджуватися й не чекати ідеалу?”
“Ти ж не замок шукаєш, Аліно. Просто квартиру.”

Але всередині було чітке “ні”.

Я ввічливо подякувала господарю й сказала, що подумаю. Хоча ми обидва знали, що це означає.

Вийшовши з під’їзду, я сіла в машину. І кілька секунд просто сиділа, тримаючись за кермо.

— Чудово, — тихо сказала я. — Ще один варіант у смітник.

Я рушила в бік офісу, який знаходився неподалік. Тож дорога зайняла всього кілька хвилин, але думки все одно не покидали мене.

Мені потрібно знайти квартиру до кінця цього тижня. Обов’язково.

Бо наступного тижня ми з Владом, на кілька днів, їдемо до Іспанії. Тож виходить, що майже тиждень втрачу. А я й так відчуваю, що час тікає крізь пальці.

Мені потрібно переїхати. Щоб у мене був простір, де я зможу бути просто Аліною.

Коли повернулась до офісу і майже дійшла до свого кабінету, я почула за спиною:

— Аліно!

Зупинившись, я обернулась до Тані, яка сиділа за своїм робочим місцем, і підійшла ближче до її столу.

— Через десять хвилин Владислав Олександрович збирає в себе міні-нараду, — сказала вона.

Моє серце ледь помітно стиснулося.

— Щось сталося?

Таня знизала плечима.

— Нічого не пояснив.

Оце “нічого не пояснив” мені не сподобалося ще більше.

— Дякую, — кивнула я й пішла до свого кабінету.

Я зайшла до кабінету, але зосередитися на роботі вже не могла. У повітрі ніби висіла невидима напруга.

Через десять хвилин я вийшла, якраз тоді, коли повз мене проходили Назар і ще кілька колег.

— Ти щось знаєш? — тихо спитала я, нахилившись до Назара, коли ми вже заходили в кабінет Влада.

Він похитав головою.

— Ні.

Чудово.

Ми сіли за стіл. А зосереджений та зібраний Влад, який весь цей час стояв біля вікна, нарешті повернувся до нас.

На секунду я зустрілася з ним поглядом. Це було майже непомітно, але не для мене.

— Я зібрав вас, — почав він рівним голосом, — тому що в нас виникла проблема.

У кімнаті стало тихіше.

— Один із ключових інвесторів починає сумніватися в проєкті. Їх не влаштовують темпи стартових продажів. Якщо найближчим часом показники не зростуть — вони можуть заморозити частину фінансування.

Тиша стала важчою.

Я відчула, як щось холодне ковзнуло вниз по спині.

Адже це не дрібна проблема. Це загроза.

Кілька людей почали говорити майже одразу.

— Треба посилити рекламу.

— Дати обмежені знижки.

— Запустити додаткові бонуси для агентів…

Я слухала й розуміла, що все це стандартно та передбачувано. І саме тому — недостатньо.

Влад кілька хвилин давав усім висловитись, але я бачила: його це не переконує.

— Подумайте, — сказав він нарешті. — Кожен щодо свого відділу. Мені потрібні реальні рішення.

Нарада завершилась, і ми розійшлись.

Я повернулась до свого кабінету, сіла за стіл, і дозволила мозку працювати.

Проблема була не лише в рекламі. Проблема в довірі. Люди не поспішають купувати, коли не відчувають терміновості або унікальності.

Я відкрила ноутбук і почала швидко записувати ідеї.

Презентація. Живий формат. Не просто “приходьте й подивіться планування”. А досвід.

Я відчула, як усередині щось загоряється.

— Це може спрацювати… — пробурмотіла я.

Я вже бачила це майже цілісно.

І саме в цей момент телефон завібрував, сповіщаючи про повідомлення від Влада.

Я завмерла на секунду.

“Є ідеї?”

Я здивовано видихнула. Було трішки дивно, що він пише повідомлення. 

“Є. Але ще не до кінця готова. Поки загальна концепція.”

Відповідь прийшла майже одразу.

“Розповідай”

Я усміхнулась.

“Це поки сиро”

“Все одно”

Я кілька секунд дивилась на екран.

Усередині з’явилось знайоме відчуття — суміш професійного азарту й чогось особистого.

Я швидко набрала:

“Зараз прийду”

Відклала телефон. Встала. І відчула, як серце б’ється швидше, але не лише через роботу.