Розділ 18

Я стояла й дивилась на ряд весільних суконь перед собою.

Вони висіли одна за одною — білі, молочні, айворі, з мереживом, з шовком, з блискітками, з довгими шлейфами. У повітрі пахло новою тканиною, легкими парфумами і чимось святковим… майже урочистим.

Іронія в тому, що я не відчувала нічого святкового. І як би сильно я не хотіла уникнути цього дня… я все одно зараз тут, і допомагаю сестрі з вибором сукні.

Я на секунду заплющила очі.

Якщо колись хтось напише інструкцію “як максимально ускладнити собі життя”, я могла б бути співавтором.

Я провела пальцями по тканині найближчої сукні. Вона була холодна й гладка, як вода.

Зазвичай людям допомагають обирати щось таке важливе, коли вони самі цього хочуть. Коли вони хвилюються. Радіють. Мріють. Але Поліна…

Я обернулась.

Вона стояла трохи осторонь від мене, біля іншого ряду суконь. На перший погляд усе виглядало нормально — вона дивилась на вішалки, переглядала кілька моделей, іноді торкалась тканини.

Але я знала її надто добре. Вона не дивилась на сукні. Вона дивилась крізь них. Її рухи були механічні, а погляд — десь далеко.

Я уважно спостерігала за сестрою.

Ще кілька тижнів тому я думала, що між нею і Владом щось змінилось. Що їхні стосунки почали розвиватись, що вона поступово прийняла цей шлюб, та розслабилась.

Навіть тоді, коли я побачила її в саду… зі сльозами в очах… На якусь мить я подумала, що можливо вони посварились. Це здавалося логічним.

Але зараз…

Я дивилась на неї і розуміла, що це навряд чи через Влада. Її поведінка була звичною. Спокійною. Стриманою. Майже відстороненою.

Якби вони посварились, то Поліна точно показала б емоції. Хоча б холод, роздратування, образу. Але цього не було. Було щось інше. І це мене лякало значно більше.

Ще одна річ сьогодні мене насторожила. 

Маша. Подруги Поліни тут не було. І це було дивно. Дуже дивно. Бо Маша була тією людиною, яка першою кричала б “Боже, це твоя сукня!”. Тож її відсутність різала око.

Я знову подивилась на сестру, і вирішила все ж її запитати.

Підійшовши ближче до неї, я навмання витягнула першу ліпшу сукню, яка трапилась під руку.

Вона була з відкритими плечима і м’яким шлейфом.

— Як тобі ця? — запитала я, повернувшись до Поліни.

Сестра повільно перевела погляд на сукню. Подивилась на неї кілька секунд нейтральним, та майже байдужим поглядом.

— Це не мій фасон, — спокійно сказала вона.

Я ледь стримала зітхання, вішаючи сукню назад.

“Ну звісно не твій. Я в цьому й не сумнівалась.”

— До речі… — обережно сказала я. — А де Маша? Я була впевнена, що вона сьогодні тут буде.

Поліна злегка знизала плечима.

— У неї з’явились якісь справи.

Я кивнула.

— Зрозуміло.

Хоча насправді нічого не було зрозуміло. Бо це було зовсім на неї не схоже.

Та я змусила себе усміхнутися.

— Ну… — сказала я, знову оглядаючи сукні. — Хоч щось сподобалось?

Поліна трохи помовчала. Її погляд ковзнув по білому морю тканини.

— Ще не визначилась.

Я тихо видихнула.

Ми прийшли в один із найкращих весільних салонів міста. Навколо нас були десятки суконь, які змусили б будь-яку дівчину втратити голову. А моя сестра дивиться на них так, ніби обирає… нові штори.

— Знаєш, — пробурмотіла я, — зазвичай наречені в цей момент трохи… щасливіші.

Поліна повільно перевела на мене погляд.

— Можливо, — тихо сказала вона.

І знову відвернулась до суконь.

А до нас знову підійшла усміхнена мама. Здавалось, вона була єдиною людиною в цьому салоні, яка по-справжньому раділа кожній хвилині.

— Ну що, доню, вже щось обрала? — звернулась вона до Поліни з таким натхненням, ніби це була найважливіша подія століття.

— Поки що ні, — спокійно відповіла сестра. — Не можу визначитись.

Мама зовсім не розгубилась.

— Я там підібрала кілька дуже гарних варіантів. Піди приміряй, добре?

Поліна кивнула, та пішла вглиб салону, а ми з мамою рушили за нею. Коли Поліна зникла в примірочній, ми сіли на невеликий диванчик навпроти дзеркал.

І я відразу дістала телефон, але не тому, що мені хтось писав. А щоб мати щит, за яким можна сховатися.

— Треба ще подивитися прикраси для залу, — почала мама. — І з тортом остаточно визначитися. І, до речі, я думала про квіти для столів…

Я кивала, не відриваючи погляду від телефону, роблячи вигляд, що читаю щось надзвичайно важливе.

Насправді ж я просто намагалася не слухати. Бо вся ця атмосфера тиснула на мене набагато сильніше, ніж я очікувала.

Я думала, що витримаю. Що це просто покупка сукні. Черговий етап підготовки. Але кожне слово, яке стосувалось весілля, відлунювало всередині мене так, ніби хтось тихо стукав у місце, яке я старанно намагалася не чіпати.

Минуло кілька хвилин. 

Коли почулися кроки, я підняла голову, і завмерла. Побачивши Поліну, яка стояла перед нами у весільній сукні. Вона була… неймовірною.

Сукня підкреслювала її фігуру, м’яко спадала донизу, світло ковзало по тканині, створюючи ніжні відблиски. Волосся злегка спадало на плечі, і на мить усе виглядало так, ніби це кадр із якогось ідеального фільму.

І в ту ж секунду всередині мене щось боляче стиснулося.

Бо разом із цим образом у моїй голові почали з’являтися картинки. Її весілля. Влад поруч із нею. Їхні руки. Їхні обітниці. Їхнє життя.

І від цього мені стало фізично важко дихати.

Я відчула, як до очей підступають сльози, і поспішно моргнула, стримуючи їх.

— Боже мій… — мама підвелась першою. — Поліно, ти така гарна!

Вона почала активно оглядати її, поправляти тканину, оцінювати кожну деталь.

Я теж підвелась і підійшла ближче.

Поліна дивилась на нас через дзеркало.

— Чому ви плачете? — раптом тихо запитала вона.

Я перевела погляд на маму, та побачила, як вона з посмішкою витирала сльози.