Розділ 17.2

Усередині було затишно. Тепле світло, приглушені розмови, м’які крісла й великі вікна з видом на центр міста.

Ми сіли за столик біля вікна, і офіціант подав меню. Після того як ми зробили замовлення й офіціант відійшов, між нами зависла тиша. Я водила пальцем по краю серветки й відчувала, як думки починають бігти швидше, ніж мені хотілося б.

— Як думаєш… — я підняла на нього очі, — в нас сьогодні все вдасться?

Він дивився спокійно. Надто спокійно.

— Впевнений, що так.

Я ледь примружилась.

— І це все? Жодної катастрофічної теорії?

Ледь помітна тінь усмішки торкнулася його губ.

— Те, що зустріч перенеслась, не означає, що щось обов’язково піде не так, — відповів він рівно. — Це означає лише те, що її перенесли.

Я зітхнула.

— Ти неймовірно спокійний.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене. Так уважно, що я відчула, як під його поглядом думки починають розсипатися.

— Чому ти така знервована? — тихо запитав він.

І от це питання влучило точніше, ніж я очікувала.

— Не знаю… — чесно зізналася я. — Просто якось неспокійно.

І це була правда. Але не вся. Бо якщо бути до кінця відвертою, то це відчуття з’явилося не сьогодні. Воно оселилося в мені кілька днів тому — в той момент, коли я побачила Поліну в саду.

Поліна завжди була енергійною. Завжди рух, плани, зустрічі, дзвінки. Останні кілька тижнів її майже не було вдома. А зараз… раптом стала замкнутою. Та й у її погляді щось змінилося.

Вона нічого не сказала. І поводилася так само бездоганно, як завжди. Але я бачила. І не розуміла, що сталося.

— То це він і є? — раптом почувся голос Влада.

Я моргнула, повертаючись у реальність.

— Ти про що?

— Прогрес у твоїй адаптації, — він ледь нахилив голову. — Ти шукаєш житло.

Він чув. Звісно, він все чув.

— Так, — коротко відповіла я.

Він не відводив погляду.

— Чому ти вирішила, що саме цей крок тобі допоможе?

У його голосі не було ані докору, ані контролю. Лише цікавість.

Я уважно подивилася на нього, і мені чомусь захотілось бути чесною. Не до кінця. Але достатньо.

— Мабуть, усе почалося з того моменту, як я повернулась додому, — повільно сказала я, дивлячись на край столу. — Хоча… можливо, це почалося значно раніше. Просто я не помічала.

Він мовчав. І ця його тиша ніколи не була порожньою — вона завжди була уважною.

— Поки я була за кордоном, мені здавалося, що дім — це щось стабільне, незмінне. Місце, куди можна повернутися і все буде так само. Але коли я повернулась… — я злегка усміхнулася, але в тій усмішці було більше іронії, ніж радості, — виявилося, що змінилася не тільки я.

Я підняла на нього очі.

— Я більше не відчуваю себе частиною цього всього так, як раніше. Наче… ніби я гість у власній родині.

Сказати це вголос виявилось складніше, ніж я думала.

— І, мабуть, я просто звикла жити окремо. Будувати свій простір. Тож загалом… думаю, так мені буде значно краще.

Я замовкла на кілька секунд.

— Ця думка давно з’являлася в мене в голові, — тихіше додала я. — Я її відкидала. Казала собі, що просто перебільшую. А тоді… — я ковзнула поглядом по його обличчю, — коли ми їхали… я раптом остаточно усвідомила.

Настала тиша.

І коли я знову подивилась на нього, в мене раптом виникло відчуття, що він розумів більше, ніж я казала. Наче знав ще одну причину, про яку я змовчала. Але він не став це озвучувати.

— Я вважаю, що ти робиш правильно, — спокійно сказав він. — Особливо якщо від цього тобі стане краще.

Я ледь усміхнулась.

Мені не потрібно було його схвалення. Я й без нього знала, що маю право на свої рішення.

Але чомусь почути ці слова було… приємно.

— Вже щось знайшла? — запитав він.

Я хмикнула.

— Ні, це складніше, ніж здається.

— Я можу допомогти, — сказав він просто.

Я повільно похитала головою.

— Я сама впораюся.

Ледь помітна крива усмішка торкнулася його губ.

— А подрузі дозволяєш допомагати?..

Я замовкла на кілька секунд. Можна було віджартуватися, перевести тему, збрехати. Але я втомилась від цього.

— Це різні речі, — відповіла я тихіше.

Він уже відкрив рот, щоб щось сказати.

І в цю ж секунду завібрував мій телефон.

Я навіть була рада цьому звуку. Бо з його погляду я зрозуміла — те, що він збирався сказати, навряд чи мені потрібно було чути.

— Мама, — пробурмотіла я, побачивши ім’я на екрані.

Я відповіла.

— Алінко, ти можеш зараз говорити?

Я мимоволі глянула на Влада.

— Так, можу.

— У тебе є якісь плани на суботу?

Усередині щось насторожилось.

— Ні… а що?

— Добре. Нічого не плануй. Ми підемо з Поліною обирати їй сукню.

Вмить світло в ресторані ніби стало холоднішим. Моя усмішка повільно згасла, хоча я намагалася її втримати.

— Зрозуміла, — рівно відповіла я. — У суботу дуже важливий день.

Голос мами був радісний, схвильований. Вона ще додала про деталі, а потім сказала, що не відволікатиме мене, і попрощалась.

Я поклала телефон, відчуваючи на собі його погляд.

— Щось важливе? — запитав Влад.

Я глянула на нього й раптом сама не зрозуміла, навіщо сказала це саме так.

— Для мене — ні. А для тебе — так.

Він нахмурився.

— Про що ти?

Я зробила ковток води, хоча горло й так було стиснуте.

— У суботу ми йдемо обирати весільну сукню для Поліни, — сказала я й додала з легкою, майже жартівливою інтонацією: — І якщо тобі про це не сказали, то, мабуть, сестра таки вірить у прикмету, що наречений не повинен бачити сукню до весілля.

Я навіть усміхнулася. Майже переконливо.

Але Влад не усміхнувся. Натомість його плечі ледь напружилися, а погляд ковзнув у вікно. Він замовк.

Тиша між нами була вже іншою. Не теплою, та легкою. Важкою.