Розділ 17.1

Я припаркувалася біля готелю, який знаходився в самому центрі міста й на кілька секунд просто залишилась сидіти за кермом, та намагалась заспокоїтись. Сьогодні тут планувалася зустріч з представниками європейського інвестиційного фонду, від рішення яких залежить багатомільйонне фінансування житлового комплексу. І через це я нервувала.

Я тихо видихнула й все ж таки вийшла з машини. Скляний фасад готелю блищав на сонці. А всередині на мене чекала важлива зустріч перед прийняттям рішення й основним підписанням. Вони приїхали лише на один день і вже ввечері відлітають. Тобто права на помилку сьогодні в нас немає.

Щоб раптом не запізнитись, я приїхала раніше, і тепер мені доведеться чекати.

Я оглянула парковку, але його авто не було. Отже, Влад ще не приїхав. Він мав встигнути з попередньої зустрічі. І хоч я знала, що час ще є, але в глибині душі хвилювалася.

— Тільки б не запізнився, — пробурмотіла я собі під ніс.

Наші стосунки за останні два дні… стабілізувалися. Якщо це можна так назвати. Напруга зникла. Моя злість — теж. Ми знову говорили спокійно, навіть іноді майже легко. Наче повернулися на тиждень назад.

Але це було “але”.

Щось усе одно змінилося. У поглядах, у паузах між словами. Я намагалася це ігнорувати. І в більшості випадків мені навіть вдавалося.

Я відійшла трохи від парковки й стала в тіні великого дерева. Листя ледь шуміло над головою, повітря було теплим, але не спекотним. Я спеціально вийшла з машини, щоб трохи подихати.

Я дістала телефон із сумочки, та побачила, що на екрані світилася непрочитана серія повідомлень від Соні.

“Ну що, бізнес-леді, ти ще жива?”
“Як справи?”
“Не ігноруй мене, я сьогодні добра”

Я усміхнулася. Соня фотографиня, і, судячи з усього, сьогодні вільна. Інакше б не писала так активно.

Я вже хотіла швидко написати їй відповідь, але потім передумала. Часу в мене не так багато, а поговорити мені з нею дуже хотілось. Тож я натиснула на її контакт і піднесла телефон до вуха.

— Ну нарешті! — відповіла Соня після кількох гудків. — То як там моя улюблена бізнес-леді?

Я усміхнулася.

— Жива. І навіть більш-менш стабільна, — зітхнула я. — Наскільки це можливо.

— Це звучить підозріло.

— Та ні, правда. Зараз приїхала на зустріч, трішки раніше, ніж потрібно. Тож тепер стою й чекаю. А так… з учора нічого особливо не змінилося. А ти як?

Соня хмикнула.

— А в мене все чудово, — весело продовжила вона. — І, до речі, я тут випадково натрапила на оголошення про оренду квартири й одразу згадала про тебе.

Я випрямилася.

— Серйозно? — у голосі з’явився живий інтерес. — Бо я вже починаю думати, що нормальних квартир просто не існує.

— Ти ще не знайшла?

Я зітхнула.

— Ні. Виявилось, що знайти непогану квартиру, в якій можна жити, не так просто, як я думала.

— На жаль, так воно і є, — погодилась Соня. — Але я вірю в тебе. Якщо хтось і знайде ідеальне житло, то це ти.

— Звучить як прокляття, — засміялася я. — “Йди й шукай, обрана”.

— А ця, що я побачила, на перший погляд досить непогана. Світла, центр, нормальна ціна. Скинути тобі?

Я навіть не задумувалась.

— Так. Буду дуже вдячна. Раптом це саме те, що треба.

— Ой-ой, — протягнула вона з легкою посмішкою в голосі. — Тобі вже так не терпиться покинути родинне гніздечко?

Я глянула в бік готелю, потім на машини навколо.

— Ще й як, — чесно відповіла я. — І з кожним днем все сильніше.

І це була правда.

— Ти ж пам’ятаєш, що моя пропозиція все ще в силі? — м’якше сказала Соня.

Я усміхнулася, згадавши її пропозицію пожити в неї.

— Пам’ятаю, — відповіла я тепло. — І дуже ціную це. Але я не хочу заважати тобі. І… хочу жити окремо. Повністю.

— Горда, — зітхнула вона.

— Самостійна, — поправила я.

Ми обидві засміялися. І я машинально глянула на годинник.

— Соню, мені вже час. Зустріч от-от почнеться.

— Добре. Подзвони ввечері.

— Обіцяю, — усміхнулася я. — Дякую тобі.

— Тримайся там.

Ми попрощалися, і я завершила дзвінок.

На секунду заплющила очі, вдихнула повітря. Розмова з нею завжди повертала мене в реальність та підіймала настрій.

Потім я ще раз вирішила оглянути парковку. Чомусь знову почала хвилюватися, чи не запізниться Влад. Адже якщо він не встигне, то частина зустрічі ляже повністю на мене.

Я почала повільно розвертатися, шукаючи знайому машину. І завмерла, коли побачила, що він стояв за чотири кроки від мене.

Просто стояв. У темному костюмі, зосереджений, та тримаючи руки в кишенях. І дивився на мене.

І раптом у мене в голові промайнули думки: “Як довго він тут стоїть?” та “Чи чув він розмову?”

— Привіт, — сказав він спокійно, ніби нічого особливого не відбувалося.

— Привіт, — відповіла я, сховавши телефон у сумочку. — Ти давно тут?

Запитання прозвучало надто швидко.

Він ледь підняв брову.

— Щойно підійшов.

“Щойно — це скільки? П’ять секунд? Хвилина? Дві?”

— Готова? — запитав він.

Я кивнула.

— Так.

Ми мовчки рушили до входу в готель. Скляні двері розчинилися перед нами, і я автоматично вирівняла плечі, намагаючись зосередитись на роботі. Та пройшли ми лиш кілька метрів у напрямку конференц-залів, коли назустріч нам вийшов чоловік у строгому костюмі, та чемно усміхнувся.

— Добрий день. Перепрошую за незручності, але в нас виникли деякі проблеми, які потребують негайного обговорення. Чи могли б ми трохи перенести зустріч?

Усередині мене щось стислося.

Перша думка — усе, це кінець. Друга — спокійно, перенести, це ще не відмінити.

Я змусила себе зберегти нейтральний вираз обличчя, хоча хвилювання вже починало повертатися. І краєм ока глянула на Влада. Він стояв рівно, зосереджений. Лише ледь помітно напружилася лінія його щелепи, але якби я не знала його так добре, не помітила б.