Розділ 16.2

Кабінет зустрів мене звичною тишею, запахом кави й його парфуму. Він сидів за столом, переглядав якісь документи, але майже одразу підняв голову. Наші погляди зіткнулися, і я встигла впіймати ледь помітне здивування в його очах. Ніби він не був певен, що я взагалі прийду.

Та що ж там, я й сама не була впевнена в цьому.

Я підійшла ближче, тримаючи теку перед собою, як щит.

— Привіт, — сказав він рівно.

Я лише кивнула у відповідь, бо мій голос міг видати більше, ніж треба.

І тоді я простягнула йому теку, яку принесла. Наші пальці майже торкнулися, коли він її брав, і від цього “майже” по шкірі побігли іскри.

— Дякую, — спокійно сказав він.

Далі ми коротко обговорили проєкт із ранкової наради. Цифри, терміни, правки. Весь це час я говорила чітко та по суті, дивлячись або в документи, або трохи вище його плеча.

— Якщо це все, я вже піду, — сказала я, коли пауза стала довшою, ніж потрібно.

Він ледь кивнув, і я розвернулася до дверей. Зробила три кроки.

— Аліно…

Я завмерла.

Потім почула, як відсувається крісло. Як його кроки тихо лунають по підлозі, поки він ішов до мене.

Я не знала, чого очікувати, поки він не зупинився, залишивши між нами відстань у два кроки. Два обережні кроки, наче боявся наблизитися більше.

Він дивився на мене серйозно. Але без своєї маски керівника. Переді мною був просто… Влад.

— Я хочу вибачитися, — сказав він спокійно. — За те, що порушив межі, і через це змусив тебе почуватись некомфортно.

Його голос був рівний, але я чула в ньому щось глибше. Щирість.

— Ти можеш злитися на мене, — продовжив він. — Можеш говорити що хочеш. Але… — він на мить затримав подих, — тільки не віддаляйся.

Останні слова прозвучали тихіше. І це вдарило сильніше за будь-яке “вибач”.

Я дивилася на нього і бачила, що він не грає, не маніпулює, не тисне. Він справді хвилюється. Його погляд був відкритим, навіть можна сказати — незахищеним. Наче він дозволив мені побачити щось дуже особисте.

І це розмило мою оборону.

Чорт забирай. Я ж так старанно налаштовувала себе впродовж цих двох днів. Повторювала, що він егоїст. Що зробив те, чого не мав права робити. Що я маю злитися. Що маю тримати дистанцію.

А зараз… усе це хиталося.

Я відвела погляд, бо не витримала цієї прямоти. В горлі щось стиснулося. Тож я просто кивнула, адже не довіряла собі настільки, щоб говорити. А потім розвернулася й вийшла.

Двері за мною тихо зачинилися, відрізаючи його від мене. 

У своєму кабінеті я впала на невеликий диванчик біля вікна й втупилася в стелю.

Мої думки крутилися хаотично, як розсипані намистини.

Я злилася. Так. Злилася. Але тепер — не тільки на нього. Я злилася на себе. Бо хотіла злитися більше. Хотіла тримати образу, як щит. Хотіла бути принциповою, холодною, непохитною. А в його погляді було щось таке, що розмило мою злість, як дощ розмиває крейду на асфальті.

“Тільки не віддаляйся.”

Чому ці слова звучать у мене в голові знову й знову?

Я закрила обличчя долонями, коли зрозуміла, що навіть злитись на нього довго не можу. І, мабуть, саме через це мені зараз було найгірше. Бо якщо злість розчиняється — значить, під нею знову лишаються почуття.

Через хвилин двадцять, я таки змусила себе зібратися.

— Досить, — прошепотіла я. — Робота сама себе не зробить.

І, як не дивно, робота подіяла краще за будь-яку медитацію. Я вперто занурилася в звіти, листування, правки. Кожен виконаний пункт у списку завдань був маленькою перемогою. І так, до кінця дня, я зробила все заплановане.

З офісу я вийшла швидко, бо не хотіла ризикувати випадковою зустріччю. Все, на сьогодні — досить.

Дорога додому видалася довшою, ніж зазвичай. Світлофори вперто перемикалися на червоне саме переді мною, машини їхали повільніше, ніж потрібно.

Коли нарешті заїхала у двір і припаркувалася, то відчула полегшення. Я вийшла з машини, й уже зробила кілька кроків до будинку, як раптом помітила в саду постать Поліни.

Вона сиділа на лавці трохи осторонь, спиною до мене, і дивилася кудись уперед. Просто сиділа. Без телефону. Без звичної зайнятості. І це вже було дивно.

Моя сестра рідко просто “сиділа”. Вона завжди була зібрана та зайнята.

Я змінила напрямок і пішла до неї.

Підійшовши ближче, я обійшла лавку, щоб сісти поряд — і завмерла. Бо на її очах блищали сльози.

Я ледь не втратила рівновагу, тому що не пам’ятала, коли востаннє бачила Поліну такою. Можливо, років десять тому. А може, ніколи.

Вона сиділа нерухомо, дивлячись кудись перед собою, ніби не помічала мене. Але я точно знала, що це не так.

Я обережно сіла поруч. Кілька секунд просто мовчала. Потім простягнула руку й накрила її долоню своєю.

— Що сталося? — тихо запитала я.

Вона мовчала. Секунди тягнулися довго. Потім вона рівним, дивно спокійним голосом сказала:

— Нічого такого, чого б я не очікувала.

Я насупилася.

— Я не розумію.

Поліна ледь усміхнулася. Усмішка була сумною, тонкою, майже крихкою.

— Тобі і не потрібно.

Це налякало мене більше за сльози.

— Тобі хтось заподіяв шкоди? — обережно спитала я.

Вона похитала головою.

— Це я сама собі заподіяла шкоди.

Від цих слів у мене всередині щось стиснулося. Я дивилася на неї й не впізнавала. Де та впевнена, правильна, завжди сильна старша сестра?

— Розкажеш мені? — тихо спитала я.

Вона знову похитала головою. І в цю мить сльози таки скотилися по її щоках.

— Ні. Це… моя справа.

Я бачила, як їй важко це говорити. Як вона тримається з останніх сил.

Та раптом вона повернулася до мене й запитала:

— Можеш просто трохи посидіти зі мною?

У мене перехопило подих.

— Звісно.

І тоді я не стрималася, і обійняла її міцно, так, як колись у дитинстві.