Розділ 16.1

Вчора я прокинулась пізно. Голова гуділа. Очі пекли. Я навіть не одразу наважилась подивитися в дзеркало, але коли все ж таки підняла погляд — воно безжально видало правду. Мої повіки були припухлі, очі червоні, шкіра блідіша, ніж зазвичай.

Виходити з кімнати не хотілося, а з кимось говорити — тим більше. Минулий вечір усе ще сидів під шкірою, мов дрібні скалки, які неможливо витягнути пальцями.

Тому я зробила найраціональніше з усього можливого — відкрила ноутбук і почала шукати нове житло.

Оголошення змінювали одне одного: “затишна студія”, “світла квартира з ремонтом”, “вигідна пропозиція”. Вигідна для кого, цікаво? Для тих, хто готовий жити без шафи, без балкона і без вікон у спальню? Я гортала варіанти, відмічала щось, зітхала, знову гортала. Нічого не чіпляло. Жоден варіант не здавався “моїм”.

Але я не втрачала надії. Я вперто повторювала собі: це тимчасово. Кілька днів, і я обов’язково щось знайду.

Зараз я сиділа за великим столом у конференц-залі, чекаючи початку планових зборів. Записник я поклала перед собою, а ручку затиснула між пальцями трохи сильніше, ніж потрібно.

Я все ще злилася. Ображалася. На нього. На себе. На обставини.

Навіщо?

Він знав, що в нас немає майбутнього. Ми ж так обережно балансували весь цей час, трималися на відстані, будували крихкий, але безпечний світ. І він сам його зруйнував.

Навіщо було псувати те, що ми так старанно утримували?

Двері відчинилися, і я автоматично підняла голову. Наші погляди зустрілися миттєво, ніби ми обидва чекали цього моменту. І в ту ж секунду я демонстративно відвела очі. Щоб він розумів, що я зла на нього.

Він пройшов до свого місця, привітався з колегами, та почав говорити спокійним, зібраним голосом.

Нарада почалася. І проходила… добре. Занадто добре. Влад був зібраним, чітким, холодним. Роздавав завдання, ставив питання, аналізував цифри. Його голос звучав упевнено, рівно, без найменшого тремтіння.

І ще, він жодного разу не звернувся до мене. Ніби мене не існувало взагалі. Тож я майже спокійно відсиділа всю нараду.

Майже.

Бо щоразу, коли я випадково повертала голову в його сторону — він уже дивився на мене. І я ненавиділа те, як реагувала в такі моменти.

Добре, що сьогодні все швидко завершилось. Тож я однією з перших взяла блокнот і підвелася, бажаючи якнайшвидше вийди звідти.

Проходячи повз нього, я відчула його теплий, знайомий аромат парфумів. Але я навіть не повернула голови в його сторону.

Всередині мене все кипіло, хоч зовні я і залишалась спокійною.

І лише зачинивши двері свого кабінету, я дозволила собі видихнути, притулившись спиною до дверей і на секунду заплющивши очі.

“Чому ж тоді так болить, якщо я злюся?”

Я підійшла до столу, сіла, відкрила ноутбук, та почала працювати. Влад міг не озвучувати мої завдання на нараді, але я чудово знала свої обов’язки. І виконуватиму їх бездоганно.

Десь після обіду, я сиділа за своїм місцем з думкою, що мені потрібно зайти до Влада.

Потрібно — ключове слово.

Я збиралась це зробити ще годину тому. І сорок хвилин тому. І навіть двадцять. Але кожного разу знаходила щось “важливіше”. То лист, який терміново треба дописати. То таблиця, яку просто неможливо залишити незавершеною. То раптом згаданий дзвінок, без якого компанія, звісно ж, не виживе.

Але зараз я відклала ручку й потерла скроні. Робота не повинна страждати через емоції. Тож зробивши глибокий вдих, я підвелася з крісла, і вийшла в коридор. Кожен крок лунав гучніше, ніж зазвичай. Чи то мені так здавалося.

Я навмисно не писала йому повідомлення. Не хотіла зайвого контакту, навіть у вигляді кількох слів на екрані. Тому зупинилася біля столу його секретарки.

Таня сиділа, втупившись у телефон, і щось уважно переглядала. Її ідеальна укладка, акуратний манікюр, бездоганна посадка за столом — вона завжди виглядала так, ніби зійшла з картинки “ідеальний офіс”.

— Таню, — озвалася я спокійно. — Можна зараз до Владислава Олександровича?

Вона повільно підняла на мене очі. І цей погляд був… занадто уважним.

— А чого це ти раптом мене про це питаєш? — з легкою, майже грайливою іронією відповіла вона. — Останнім часом ти ж навіть не зупиняєшся. Наче й не бачиш мене.

Ох. Влучила.

Я розтягнула губи в легкій усмішці.

— Не хотіла відволікати тебе від роботи, — відповіла я так само невимушено. — А зараз дивлюся — ти вільна. От і вирішила скористатися нагодою.

Я прибрала усмішку й додала вже без гри:

— То що, можна?

Таня ще секунду дивилася на мене, ніби щось зважувала. А потім посміхнулася — вже ширше, тепліше. Але в цій посмішці було щось таке… розуміюче.

— Можна. Він вільний.

І от у цей момент я чітко зрозуміла: вона здогадалася. Не про все, звісно. Але про те, що між нами з Владом щось змінилося.

“Чудово. Тепер ще й офісні детективи.”

— Дякую, — коротко кинула я.

Шлях до його кабінету здавався довшим, ніж завжди. І коли я зупинилася перед його дверима, моя долоня зависла в повітрі на секунду довше, ніж потрібно. Але все ж я тихо постукала.

І майже одразу почула його коротке:

— Заходь.