Розділ 15.2

Приблизно через півтори години, я стояла біля двох жінок, які підійшли до мене кілька хвилин тому й миттєво втягнули у розмову. Вони говорили багато, швидко й упевнено — про когось третього, четвертого, п’ятого, про чиїсь сукні, чиюсь “дуже дивну поведінку” і чиюсь “надто молоду супутницю”. Я чемно посміхалася, підтакувала в потрібних місцях і час від часу вставляла нейтральні фрази, які підходять до будь-якої теми й ні до якої конкретно.

Насправді мені було нецікаво.

Краєм ока я знову й знову дивилася туди, де стояв Влад. Він був неподалік, у колі кількох чоловіків, зосереджений, впевнений, спокійний.

І в цей момент у мене знову виникло те саме питання, яке крутилося в голові весь цей час:

“Що я тут взагалі роблю?”

З самого початку план був інший. Влад мав іти сюди сам. А потім він, ніби між іншим, сказав: “Ти теж підеш”. 

Я намагалася заперечувати. Казала, що мені тут робити нічого. Що я буду зайвою. Що він і сам прекрасно впорається.

І от я тут.

Стою, слухаю плітки про якихось жінок, яких не знаю й навряд чи захочу знати, і розумію, що мій реальний внесок у цей вечір наразі дорівнює майже нулю.

І ще одна думка муляла десь глибоко всередині.

Усі тут прийшли парами.

Ось ці дві жінки — зі своїми чоловіками. Ось ті — теж. І я майже не сумнівалася, що більшість присутніх сприймають мене саме як його пару.

І раптом я спіймала себе на зовсім небезпечній думці:

“А якщо відкинути формальності… ким він мені є насправді?”

Відповідь була очевидна й водночас зовсім не заспокійлива. Та як би там не було — ми точно не пара.

Я вчергове підтакнула й усміхнулася на якусь репліку однієї з жінок, навіть не почувши, що саме вона сказала. Мій мозок був зайнятий зовсім іншим.

І саме в цей момент я відчула дотик. Чиясь рука м’яко, але впевнено взяла мою.

Я здригнулася й обернулася. Це був Влад.

Він звернувся до жінок:

— Перепрошую, — сказав він із тією самою легкою, бездоганною усмішкою. — Я ненадовго вкраду Аліну.

Вони одразу ж заусміхалися ще ширше — так, ніби це було щось само собою зрозуміле, а він повернувся до мене й тихо сказав:

— Ходімо.

І, не чекаючи відповіді, легенько потягнув мене за руку.

Я встигла зробити кілька кроків, перш ніж нарешті оговталася.

— Куди ти мене ведеш? — запитала я.

Він нічого не відповів.

Ми пройшли ще метрів зо два й зупинилися неподалік від кількох пар, які танцювали під тиху музику. Влад нарешті відпустив мою руку, і я вже майже встигла зітхнути з полегшенням, як він тут же простягнув її знову.

— Потанцюєш зі мною? — запитав він.

Я, на секунду, опустила погляд на його руку. Це була та сама секунда, за яку в голові встигли пролетіти всі можливі аргументи за і проти. Всі застереження. Всі обіцянки самій собі.

“Це ж просто танець, Аліно. У танці немає нічого такого. Люди танцюють постійно. Особливо тут.”

Я таки поклала свою руку в його, а він обережно притягнув мене ближче. Ми почали танцювати, і я раптом усвідомила, як близько ми стоїмо.

“От тобі й “нічого такого””

Музика була повільною, майже невагомою. А я вчергове пошкодувала про свою легковажну думку щодо танцю, коли його рука, яка лежала на моїй талії, спочатку стримано та майже формально, з кожним рухом почала трохи зміщуватись. Ледь помітно. На кілька сантиметрів вище. Туди, де закінчувалася тканина сукні й починалася моя оголена спина.

Його пальці іноді ковзали по шкірі, і від цього по мені проходила хвиля мурашок. Я відчувала кожен дотик. Кожен вдих, який він робив. Кожен рух його грудей навпроти моїх.

Ми рухалися так природно, ніби вже не вперше танцювали разом. Він вів легко, впевнено, без зайвих різких рухів. Я майже не думала — тіло саме підлаштовувалося під нього. І це лякало.

Бо в цьому було щось надто інтимне. Не в жестах — у відчуттях.

Його рука знову трохи піднялася, пальці торкнулися краю тканини на спині, і я ледь стримала подих. Мені хотілося зробити крок назад. І водночас — притиснутися ближче.

“Це просто танець, Аліно. Просто танець.”

Але чомусь він відчувався зовсім не “просто”.

Коли музика стихла, я майже одразу зупинилася.

Він відсторонився, зробив крок назад. І простір між нами раптом став надто помітним.

Ми відійшли трохи вбік. Я ще відчувала тепло його долоні на талії, хоча її там уже не було.

І саме в цей момент повз нас проходили двоє чоловіків. Один із них раптом зупинився, придивився до Влада й усміхнувся.

— Нічого собі… Та ми ж сто років не бачилися! Я тебе ледь впізнав!

Влад привітався з тією щирою інтонацією, якої я раніше в нього майже не чула. Вони почали говорити — спочатку про загальні речі, потім згадали якісь історії з юності. З їхніх слів я зрозуміла, що вони знайомі ще з підліткових років, але не бачилися вже років десять.

Я спокійно стояла поруч, терпляче чекаючи, коли ця несподівана зустріч закінчиться. І все було б нормально, якби не другий чоловік. Він майже не говорив. Але постійно дивився на мене. Розглядав. І з кожною хвилиною мені ставало все менш комфортно.

І раптом я знову відчула знайоме тепло. Рука Влада знову лягла мені на талію. Спокійно та впевнено. І він трішки притягнув мене ближче до себе.

Я ніяк не відреагувала — лише всередині щось різко стислося.

Мені не потрібно було дивитися на нього, щоб зрозуміти, що він усе помітив.

І в моїй голові промайнула зовсім небезпечна думка:

“Невже він ревнує?”

Ще кілька хвилин розмови, й чоловіки нарешті попрощалися з нами. Влад відповів спокійно, усміхнувся, але його рука з моєї талії зникла тільки тоді, коли вони відійшли.

Він трохи нахилився до мене й тихо сказав:

— Думаю, нам уже можна йти. Тут більше не буде нічого цікавого.

Я ледь стримала усмішку.

— Згодна.

Насправді я була рада покинути це місце. Мені хотілося повітря. Тиші. І щоб цей дивний вечір нарешті закінчився.