Розділ 15.1

Я стояла перед дзеркалом і дивилась на себе так, ніби намагалася вперше зрозуміти — хто ця дівчина по той бік скла.

Темно-зелена шовкова сукня спадала по тілу м’якою хвилею, слухняно підкреслюючи кожен вигин мого тіла: талію, плавну лінію стегон, відкривала плечі. Тоненькі бретельки ледь тримали всю цю красу, і від цього я почувалася… ще краще. Моє волосся — ідеально вирівняне, гладеньке, спадало на спину світлим водоспадом. Також я додала кілька мінімалістичних прикрас, тонкий ланцюжок та сережки, нічого зайвого. А чорні босоніжки на каблуку додавали зросту й… впевненості.

Мені подобалось, як я виглядала. Дуже.

І саме це лякало найбільше.

— Чому в мене таке відчуття, ніби я йду не на важливий робочий захід, а на побачення? — запитала я, повернувшись до Ліси.

Вона лежала на ліжку, скрутившись ідеальним пухнастим клубочком, і дивилась на мене своїми байдужо-мудрими очима. Її хвіст ліниво смикнувся, реагуючи на мої слова.

Якщо чесно, в її погляді я чітко прочитала: бо, може, так воно і є?

— Ти мені зовсім не допомагаєш, — зітхнула я і знову відвернулась до дзеркала.

Глибокий вдих. Видих.

Це просто робота, Аліно. Зустріч із партнерами. Публічний захід. Люди. Розмови. Ніяких “побачень”. Ніяких зайвих думок. Особливо про високого чоловіка з уважним поглядом карих очей, який уміє дивитись так, ніби бачить тебе наскрізь.

І саме в цей момент телефон у мене в руці завібрував. Але я навіть не здригнулась. Я вже знала, від кого це повідомлення. Хоча й моє серце чомусь прискорилось.

“Чекаю тебе біля воріт.”

Ще вчора ми домовилися, що він мене забере. Точніше — він поставив мене перед фактом у найгірший можливий момент. За столом, перед батьками. З тим своїм спокійним, майже невинним тоном:

— Не хвилюйтесь, я заберу Аліну.

От і спробуй тут відмовся, коли мама дивиться з полегшенням, а тато задоволено киває. І я, звісно ж, не могла відповісти інакше, крім того, як погодитись.

Він чудово це знав. І, здається, отримав саме ту реакцію, на яку розраховував.

— Маніпулятор, — тихо пробурмотіла я, ховаючи телефон у сумочку.

Але губи зрадницьки усміхнулись.

Я ще раз оглянула себе в дзеркалі. Зелені очі сьогодні світилися трохи яскравіше, ніж зазвичай. Чи то через макіяж, чи через внутрішнє хвилювання.

Ще один глибокий вдих.

— Побажай мені удачі, — кинула я Лісі.

Вона демонстративно позіхнула.

— От і поговорили.

І я вийшла з кімнати, відчуваючи, як під каблуками м’яко відлунюють сходи. Вдома була лише мама — вона стояла у вітальні й одразу обернулася на звук.

Її погляд ковзнув по мені, від волосся до босоніжок, і на обличчі з’явилася тепла усмішка.

— Ти дуже гарна, — сказала вона м’яко.

І в її голосі було щось таке, від чого мені стало трохи ніяково.

— Дякую, — усміхнулась я.

— Уже йдеш?

— Так. Влад уже чекає.

Мама ледь нахилила голову.

— А чому ж він не зайшов до будинку?

— Ми можемо запізнитись, — відповіла я. — Уже час.

Вона кивнула, але потім додала:

— Добре, що ти йдеш із Владом. Мені так спокійніше.

Я закотила очі.

— Мам, я не маленька, щоб за мною наглядали.

— Не маленька, — погодилася вона, але її погляд знову ковзнув по мені. — Але…

І я відразу зрозуміла, куди вона хилить.

— Мам, — перебила я її, усміхаючись.

— Що? Я просто хочу сказати, що на тебе будуть звертати увагу.

І, можливо, один конкретний чоловік — більше, ніж треба, — додала я подумки.

— Мам, так завжди було, тож нічого нового.

Вона зітхнула, але в її очах промайнуло задоволення.

— Добре, добре. Йди вже, щоб не запізнитись.

Я поцілувала її в щоку, попрощалася й пішла до дверей. Вийшла з будинку й повільно попрямувала до воріт.

З кожним кроком каблуки тихо цокали по плитці, і разом із цим звуком у мені знову прокидалося те саме хвилювання, яке я так старанно намагалася залишити у своїй кімнаті.

Я випрямила плечі, підняла підборіддя й відчинила калітку.

Він стояв біля машини, трохи відхилившись на дверцята, і щось переглядав у телефоні. Чорний костюм сидів на ньому бездоганно — ідеально по плечах, чітка лінія силуету. Чорна сорочка без краватки робила його образ ще більш небезпечним, ніж зазвичай. Менш офіційним. Більш… чоловічим.

Коли він почув, що я вийшла, то заблокував телефон і підняв погляд. І цей погляд повільно ковзнув по мені. В ньому не було поспіху. Він буквально оглянув мене з голови до ніг.

Його погляд затримався на плечах, на лінії талії, на сукні, яка надто вдало повторювала кожен вигин. І від цього я відчула, як щоки починають горіти. 

“Можеш хоч трохи зробити вигляд, що не розглядаєш мене?” — подумала я, намагаючись зберігати спокійний вираз обличчя.

Я відчула, як шкіра під шовком раптом стала надто чутливою. Мені стало ніяково. Я не знала, що робити — поправити волосся? Сказати щось? Зробити вигляд, що я не помічаю?

А він навіть не намагався приховати свій погляд.

“Ну так, Аліно, ти ж хотіла, щоб він побачив. Ось він і дивиться. Задоволена?”

Я змусила себе вдихнути й, нарешті, озватися:

— Привіт, — сказала я першою, бо інакше це мовчання стало б зовсім нестерпним.

Його погляд піднявся до моїх очей. І я майже фізично відчула, як щось між нами натягнулося, тонка, невидима струна.

— Привіт, — відповів він тихо.

І додав, не відводячи очей:

— Ти дуже гарно виглядаєш.

От і все. Звичайні слова. Але в його голосі було щось таке, від чого в мене ледь не підкосилися коліна.

Я опустила очі, бо витримати його погляд було складніше, ніж я очікувала.

— Дякую.

Він нарешті відчинив дверцята з пасажирського боку, біля яких стояв, і трохи відступив, запрошуючи мене сісти. І я відразу ковзнула всередину.

Він закрив дверцята, обійшов машину й сів за кермо, і ми поїхали.