Розділ 14.2

Ми мовчки сіли в машину, і Влад плавно виїхав із парковки.

Я дивилась у вікно, як місто ковзає повз нас. Все навколо виглядало таким живим, таким своїм… і водночас трохи чужим.

Його питання все ніяк не виходило в мене з голови.

“Тобі хіба ніхто нічого не сказав?”

І чомусь це зачепило сильніше, ніж мало б. Справа була зовсім не у вечері. А в тому, що мені навіть не сказали.

Я відчула, як усередині повільно піднімається знайоме, гірке відчуття. Воно з’явилося ще тоді, коли я повернулася додому після навчання. Спочатку я списувала це на втому, на адаптацію, на зміну ритму.

Але з кожним днем ставало очевидніше — щось змінилося. Наче між мною і родиною з’явилась тонка, прозора стіна. Ми говорили, сміялися, вечеряли разом… але це вже було не те.

З Поліною було трохи легше, але все одно не те.

І часом я ловила себе на думці: а чи не заважаю я їм? Наче вони навчилися жити без мене. Звикли до мого відсутнього місця за столом. А тепер я повернулася, і воно стало зайвим.

Я так занурилась у ці думки, що навіть не помітила, як почала кусати нижню губу. 

“Мабуть, буде краще, якщо я з’їду.”

Ця думка довго жила десь на периферії свідомості. Я відкладала її, не хотіла визнавати. Але сьогодні вона раптом стала чіткою та логічною.

Я звикла жити сама. За ці роки — самостійність стала частиною мене. І якщо я орендую квартиру, це не буде втечею. Це буде… кроком.

Мені буде легше. Не потрібно буде намагатися знову вписатися в стару версію себе. Не потрібно буде бути “зручною”. Та й до роботи буде ближче.

Так. Я з’їду.

І раптом мені стало легше. Наче я нарешті дозволила собі щось вирішити для себе.

— Про що ти так задумалась? — голос Влада вирвав мене з думок.

Я моргнула й повернула голову.

— Та так… ні про що.

Він кинув на мене короткий погляд.

— Я повинен у це повірити?

Я ледь зітхнула.

— Скажімо так… я задумалась про труднощі адаптації після повернення додому.

Він на мить замовк. Цього він, здається, не очікував.

— І як просувається адаптація? — спокійно запитав він.

Я перевела погляд назад у вікно.

— Здається, тільки що з’явився прогрес. Я просто… довго намагалася не помічати деякі речі.

Він уважно слухав мене.

— Радий, що це все ж сталося, — тихо сказав він.

Я глянула на нього.

— Знаєш, я теж рада. І навіть відчуваю… полегшення.

Це було дивно, ось так говорити з ним про таке. Але й одночасно, саме з ним чомусь було простіше. Наче він бачить більше, ніж я показую, і не лякається цього.

Він ще раз подивився на мене.

— Розповіси?

Я хитнула головою з легкою усмішкою.

— Можливо… ти незабаром дізнаєшся.

— Ти мене заінтригувала, — куточок його губ піднявся.

— Я вмію, — тихо відповіла я.

Між нами знову зависла тиша. 

— Тільки не кажи, що ти знову кудись зібралась, — раптом сказав він.

Я підняла брови.

— А ти б засмутився?

Він не відповів одразу. Просто подивився на мене так, що мені стало трохи важко дихати.

— Це залежить від ситуації.

Я усміхнулась, але всередині щось тремтіло.

Машина сповільнилась. Я помітила знайомий поворот, а за кілька секунд — ворота нашого будинку. Мого дому. Поки що.

Я відчула, як рішення всередині мене остаточно сформувалось.

“Я з’їду. Скоро.”

І дивно — замість страху я відчула спокій. Легкий, впевнений.

— Приїхали, — сказав він тихо.

Я кивнула і першою вийшла з машини. Вечірнє повітря було теплим, пахло травою і чимось димним — мабуть, сусіди вже розпалювали гриль. Я автоматично оглянула подвір’я. Моєї машини не було. Отже, Поліна ще не повернулась. Чомусь це трохи полегшило моє дихання.

Ми разом пішли до будинку. Щойно двері зачинилися за нами й ми зробили кілька кроків коридором, з-за кута раптом вилетів маленький шоколадний клубочок.

— Лісо! — я навіть не стримала усмішки.

Вона підбігла до мене, муркочучи так голосно, що здавалося, її чути на весь дім. Я присіла й одразу взяла її на руки. Її шерсть була тепла та м’яка.

Чотири дні тому, коли я попросила Влада заїхати до мене додому — просто залишити кошеня. Але він, звісно, вирішив інакше.

— Спочатку ветеринар, — спокійно сказав тоді.

І повіз нас у клініку. Де Лісу оглянули, зробили всі процедури, та виписали рекомендації. І лише потім він завіз мене додому.

Того дня наша “дорога назад на роботу” тривала три години.

— Привіт, маленька, — прошепотіла я, гладячи її. — Скучила?

Вона вткнулася носиком у мою шию, і я тихо засміялась.

Я навіть не помітила, коли Влад опинився поруч. Просто раптом його рука з’явилась у полі зору, і він легенько погладив Лісу по голові.

— Давно не бачились, — сказав він їй, ніби розмовляв із давньою знайомою. — Як ти поживаєш?

Ліса примружилась і задоволено замуркотіла.

— Зрадниця, — тихо прошепотіла я.

— У мене просто свій підхід, — спокійно відповів він.

Я фиркнула.

Він глянув на мене.

— Ти вже дала їй ім’я?

— Так. Меліса, або Ліса.

— Їй підходить, — кивнув він. — Щось м’яке. Але з характером.

Я встигла лише подумати, чи він все ще про кішку говорить, як позаду почувся голос батька.

— О, а я й не почув, як ви зайшли!

Я обернулася. Тато стояв із усмішкою, витираючи руки рушником.

— Привіт, — сказала я.

Він привітався з Владом, потис йому руку, а потім глянув на Лісу в мене на руках.

— Бачу, ти вже познайомився з новим членом родини.

Батько не знав, що ми з Владом були разом, коли я її знайшла.

— Так, уже встиг, — спокійно відповів Влад, не вдаючись у подробиці.

І я була вдячна за це.

— Радий, що ти сьогодні зміг прийти, — сказав тато.

— Я теж радий, — відповів Влад.

А потім додав, ніби між іншим: