Розділ 14.1

З мого кабінету щойно вийшла Ніка. Вона заходила уточнити деталі щодо презентації. Виявилось, що в останній версії слайдів переплутали дві візуалізації фасаду, і вона панікувала так, ніби переплутали не картинки, а самі будинки. Ми швидко все виправили, посміялися з цієї ситуації, і вона, видихнувши, побігла далі.

Залишившись сама, я підійшла до вікна. Літній день уже повільно скочувався до вечора — сонце світило тепліше, м’якше, вулиця внизу світилася золотом.

Я взяла телефон, щоб написати повідомлення Владу.

“Можна до тебе зайти?”

Мені потрібно було доповнити інформацію щодо гостей завтрашнього заходу. Влад був на нього запрошений, а два дні тому сказав, що я піду з ним.

І от саме це мене й хвилювало.

З одного боку — я хотіла піти туди вдвох з ним, побути разом в якомусь іншому середовищі.

А з іншого — ні. І саме по тій же причині, по якій і хотіла.

І це вже була не просто “робота”.

Менш ніж через хвилину, мій телефон завібрував.

“Так”

Прочитавши відповідь, я видихнула й вийшла з кабінету.

Коли я зайшла до нього, він сидів за столом, трохи нахилившись над ноутбуком. Світло з вікна падало на його профіль, підкреслюючи лінію щелепи. Він був дуже зосереджений.

Я підійшла ближче й поклала аркуші на стіл.

Він спершу поглянув на папери. І тільки тоді підняв очі на мене.

— Що це?

— Я ще дещо знайшла про гостей завтрашнього заходу, — почала я. — Двоє з них пов’язані з компанією, з якою ти плануєш співпрацювати. І ще один, має конфлікт із твоїм потенційним партнером, тож краще не згадувати при ньому певні теми.

Я говорила швидко, по суті, пояснювала деталі. Він слухав уважно. Занадто уважно. Не перебивав. Не відводив погляду. І чомусь від цього ставало складніше дихати.

“Чому ти так дивишся? Я ж просто розповідаю про гостей. Це не романтичний монолог.”

— Якщо раптом щось забудеш, — додала я наприкінці, — тут усе зазначено.

Я легенько торкнулась аркушів, вказуючи на них.

Він кивнув.

— Добре. Зрозумів.

Його голос був спокійний. Але в очах було щось інше. Наче в його голові крутилась якась думка, про яку він ще мовчав.

— І… — я прокашлялась. — Ти ж пам’ятаєш, що сьогодні ввечері в нас онлайн-зустріч із клієнтами?

— Пам’ятаю, — коротко відповів він.

Запала тиша.

Логічно було б піти. Я сказала все, що потрібно. Робочий день майже завершувався. Причин залишатися не було. Але не йшла. Бо він продовжував дивитися на мене. Не настирливо. Просто… дивитися.

Я вже відкрила рот, щоб запитати: “Щось не так?” — але він перехопив мою ініціативу.

— Знаєш, ти вчасно прийшла, — сказав спокійно. — Я якраз хотів тебе покликати.

Серце зробило маленький, дуже непрофесійний стрибок.

— Щось сталося? — я намагалася звучати рівно, але, здається, у голосі все ж прослизнула зацікавленість.

Він трохи відкинувся в кріслі.

— Щойно отримав лист від іспанських партнерів.

А-а. Ось чому він так уважно дивився в ноутбук, коли я зайшла.

— І що? — я відчула, як усередині напружується струна.

Він дивився на мене кілька секунд, ніби навмисне витримуючи паузу.

— Вони готові до співпраці.

Я ледь не видихнула вголос.

— Серйозно? — усмішка з’явилася сама. — Це ж… це чудово.

Ми стільки працювали над цим проєктом. Стільки дзвінків, презентацій, уточнень. І от — результат.

Але чомусь радість одразу змішалася з дивним передчуттям. Бо в його очах було ще щось. Та сама ледь помітна іскра — ніби він уже знає, як я відреагую на наступну фразу.

І він не змусив довго чекати.

— Тож, — продовжив він, і я відчула в його голосі легку нотку веселощів, — на останньому тижні цього місяця ми з тобою летимо до Іспанії.

Світ на секунду завмер.

Ми з тобою. Не “команда”. Ми.

— До… Іспанії? — перепитала я, і мені здалося, що голос трохи підвів.

Він уважно спостерігав за мною.

— Щось ти вже не виглядаєш дуже радою.

Я швидко всміхнулася. Занадто швидко.

— Ні, я дуже рада, що все вийшло. І що вони погодилися. Це чудова новина. Просто… — я знизала плечима, — трохи неочікувано щодо поїздки.

“Трохи? Аліно, це м’яко сказано. Це як сказати “трошки хвилюєшся” перед стрибком з парашутом.”

Бо поїздка — це не просто ділова зустріч. Це переліт. Готель. Декілька днів поруч. Без офісних стін, без людей навколо, без тієї безпечної дистанції. Тільки вдвох.

Я дивилася на нього й бачила, що він усе розуміє. Абсолютно все.

— Навпаки, — сказав він спокійно. — Саме цього й потрібно було очікувати.

Його голос був рівний, але в очах знову блиснула та іскра. Наче він кидає мені виклик. Або перевіряє, наскільки далеко я готова зайти, залишаючись “професійною”.

Я кивнула.

— Так, звісно. Я все зрозуміла. І… дякую, що попередив завчасно.

Він кивнув у відповідь, але не відвів погляду. І цей погляд був надто довгим для просто робочої розмови.

Мені раптом стало спекотно. Наче в кабінеті стало на кілька градусів тепліше.

— Це все? — запитала я, намагаючись повернути собі контроль.

— Так, — відповів він. — Можеш йти.

— До зустрічі, — сказала я, розвертаючись до дверей.

Я відчувала його погляд на спині. Майже фізично. Наче теплий дотик між лопатками.

Вийшовши з кабінету, я тихо зачинила двері й зробила глибокий вдих.

“Ти хотіла пригод? Ось, будь ласка. Літак, море, сонце… і чоловік, якого тобі не можна хотіти.”

Я повільно рушила до свого кабінету, намагаючись заспокоїти серце.

Це просто відрядження. Просто робота. Просто кілька днів.

Але десь глибоко всередині вже розгоралася небезпечна, тиха радість. Бо правда в тому, що попри всі “не можна”… Я хотіла летіти з ним.

Я зайшла до свого кабінету й тихо зачинила двері, ніби намагалась відгородитися від усього світу.