Розділ 13.2

Аліна

Ми їхали вже кілька хвилин у тиші. І ця тиша була… небезпечною.

Я дивилась у вікно, роблячи вигляд, що мене надзвичайно цікавлять дерева вздовж дороги, дорожні знаки й навіть якась стара зупинка з облупленою фарбою. Насправді ж я просто намагалась не думати про те, що попереду в нас кілька годин спільної роботи.

Що гірше? — задумалась я. — Ось так мовчати? Чи почати розмову?

Чесно? І те, й те однаково небезпечно.

Мовчання дає простір для думок. А розмова для фраз, які можуть зайти занадто далеко.

Я знову сфокусувалась на виді за вікном, ніби там відбувалося щось стратегічно важливе.

— Як у тебе справи? — його голос прозвучав спокійно. 

Я повернулась до нього, не очікуючи цього.

— Добре, — відповіла я рівно. — У мене все добре.

“Блискуче, Аліно. Дуже інформативно.”

Він на мить поглянув на мене, і знову повернувся до дороги перед собою.

— Як вчорашній вечір? Сподобалось у тому місці?

Ось тут всередині щось напружилось.

До чого він веде? Це просто ввічливість? Чи якийсь тонкий натяк на щось? Чи на той вчорашній момент?

— Так, — сказала я, намагаючись звучати невимушено. — Гарний заклад.

Крапка. Ні слова більше. І перш ніж розмова пішла далі в небезпечному напрямку, я швидко додала:

— До речі, щодо комплексу… я переглядала плани, і там є один момент…

І отак я врятувала себе, перевівши тему. Він підхопив. Ми кілька хвилин обговорювали проєкт, а решту дороги знову мовчали.

І, чесно кажучи, цього разу тиша вже не здавалася такою напруженою.

Місце, куди ми приїхали, було майже за містом — поруч парк, багато простору, свіже повітря.

Я відчинила дверцята й вийшла, вдихнувши повітря на повні груди. І вже хотіла йти вперед, як почула:

— Аліно.

Я обернулась і побачила, як він стояв біля багажника і жестом покликав мене.

Що ще? — промайнуло в голові.

Я підійшла ближче, не зовсім розуміючи, що відбувається. Він відкрив багажник, і тільки тоді я побачила каски.

— Оу… — я ледь усміхнулась. — А я про них навіть не подумала.

“Просто професіонал року, вітаю.”

Я хотіла ще дещо сказати, але не встигла. Він узяв одну каску. І замість того, щоб просто віддати її мені — підняв руки й почав одягати її на мене сам.

Я завмерла.

— Влад… — почала я, але слова кудись зникли.

Він стояв близько. Надто близько. Його пальці обережно поправляли каску, потім потягнулися до застібки під моїм підборіддям.

Моє серце, здається, вирішило, що зараз найкращий момент для марафону.

“Це просто каска. Заспокойся. Це техніка безпеки, а не сцена з романтичного фільму.”

Але проблема була в тому, що він знаходився дуже близько. Його дихання ледь торкалося моєї шкіри. Рухи були впевненими, але повільними.

Наче він не поспішав. Наче йому подобалась ця ситуація.

Я стояла, тримаючи руки вздовж тіла, абсолютно розгублена його поведінкою. І водночас… мені не хотілося, щоб він зупинявся.

Він застібнув ремінець, перевірив, чи не занадто туго. Його пальці на секунду затрималися під моїм підборіддям.

Потім він підняв очі. І цей погляд… Він не мав бути таким. Не в реальному житті.

У ньому було тепло. І щось глибше. Те, що не вимовляють уголос.

За ці кілька секунд, повітря стало занадто густим. А потім він відступив. Наче нічого не сталося. Взяв іншу каску для себе, і закрив багажник.

— Ну що, ходімо, — сказав рівно.

І жестом показав, щоб я йшла вперед.

Я кивнула, сподіваючись, що виглядаю абсолютно спокійною людиною. Потім розвернулась і пішла першою. Відчуваючи на собі його погляд, і намагаючись не посміхатися. Бо якщо він і далі буде так “просто дбати про техніку безпеки”, то я не впевнена, що зможу довго вдавати, що між нами нічого не відбувається.

Через кілька метрів він зрівнявся зі мною, і ми йшли поруч.

Будинок, що ще будувався, вже здіймався над нами досить високо. Сирий бетон, відкриті поверхи, крани над головою — а я чомусь уже бачила тут світлі балкони, вазони з квітами, людей із кавою зранку. Мені завжди подобалось уявляти, яким стане місце, яке поки що виглядає як хаос.

Після дощу дорога була далекою від ідеальної. Мокрий гравій, сліди від шин, розкисла земля. Але загалом усе було терпимо… поки я не побачила її.

Калюжу.

Велику. Підозріло глибоку. І розташовану саме так, що обійти її, здається, можна було лише ціною або брудного взуття, або втрати гідності.

Я зупинилась.

“Добре, Аліно. Проаналізуй ситуацію. Варіант А: обійти зліва, але там слизько. Варіант Б: справа, а там ще гірше. Варіант В: стрибнути й епічно впасти обличчям у центр події.”

Влад, ніби й не сумніваючись, відійшов трохи вбік, знайшов більш-менш нормальне місце й спокійно перейшов через калюжу. А потім повернувся до мене.

— Йди за мною.

Я підійшла до того місця, куди він показав, і знову завмерла. Шлях виглядав краще… але не настільки, щоб я довіряла своїй координації на сто відсотків.

У голові вже вималювалась картинка: я підсковзуюсь, руки розлітаються в сторони, і я з гідністю (ні) падаю в самий центр калюжі, розбризкуючи бруд у радіусі кількох метрів.

— Давай, Аліно, йди, — почувся його голос.

Я скептично подивилась на шлях, потім на нього.

— Навряд чи я зможу перейти її чистою, — чесно зізналась.

Він не відповівши нічого, просто простягнув до мене руку.

— Тримайся за мене.

Я поглянула на його долоню. Велику. Теплу. Впевнену.

“О, прекрасно. Тепер це ще й випробування на внутрішню витримку.”

На секунду я справді вагалась. Це ж просто допомога, так? Просто жест. Нічого більше.

Але ми обоє знали, що між нами вже давно нічого не буває “просто”.

Я відкинула зайві думки й поклала свою долоню в його, і він одразу міцніше стиснув мою руку.

— Не бійся. Все буде добре.