Розділ 12.2

Світ ніби на мить перестав рухатись. 

Я дивилась на Влада, і в мене в голові раптом з’явилася думка: як добре, що він далеко і не чув усього того, що я щойно розповіла Соні. Інакше мені б довелось або провалитись крізь підлогу, або терміново змінити ім’я й країну проживання.

Він сидів не сам, поруч був хтось, імовірно його друг. Влад виглядав… надто спокійним. Наче не він щойно став причиною внутрішнього землетрусу в моїй голові.

Я відчула, що наші погляди затримались надто довго. 

“Добре, Аліно, досить. Ти не на дуелі.”

Я кивнула йому, коротко та стримано. Влад у відповідь теж ледь кивнув і з легкою, майже ледачою усмішкою трохи підняв келих у руці. Наче тост. Наче я тебе бачу.

Я швидко повернулась до Соні.

— От бачиш! — одразу засяяла вона. — Я ж казала. У вас уже й контакт налагоджується.

Я глянула на неї поглядом людини, яка щойно проковтнула дуже гарячий чай.

— Соню… — повільно сказала я. — Це і є Влад.

Вона моргнула. Потім ще раз.

— От блін…

— Угу, — видихнула я.

Кілька секунд вона мовчала, а потім раптом усміхнулась — уже спокійніше, тепліше.

— Ну що ж, — сказала вона, — якщо з новими знайомствами сьогодні не склалося, і я так розумію, не складеться, то пропоную просто добре провести вечір. Удвох. Наскільки це можливо.

— Це мені подобається, тож давай спробуєм, — щиро відповіла я.

Хоча всередині промайнула думка: “Так, я уникнула нав’язаного знайомства, якого не хотіла… але як тепер розслабитись, знаючи, що він десь тут і, можливо дивиться на мене?”

Соні, втім, вдалося зробити майже неможливе. Вона говорила, жартувала, сміялась, стрибала з теми на тему, і я поступово відпустила все, та дозволила собі сміятись у відповідь. Світ знову став рухатись.

Минуло мабуть більше години, коли я відчула якийсь рух збоку. Інтуїція в мене завжди працювала швидше за голову.

Я повернулась, і побачила, що Влад ішов до нашого столика, разом зі своїм другом. Серце вдарилось об ребра так, ніби вирішило втекти без мене.

Він зупинився біля столу й поглянув на нас обох.

— Гарного вам вечора, — сказав спокійно, майже буденно.

— Дякуємо, — відповіла Соня за нас двох, усміхаючись.

І в ту ж секунду Влад нахилився. До мене.

Я навіть не встигла вдихнути. Він був так близько, що я відчула його тепло, його запах — стриманий, знайомий, небезпечно знайомий. Його губи майже торкнулись мого вуха.

— Завтра на роботу вдягни щось зручніше, — тихо сказав він.

І все.

Він вирівнявся, ще раз коротко кивнув нам обом, і пішов. Так само спокійно. Ніби нічого не сталося.

А я сиділа, не рухаючись.

“Що. Це. Було.”

Навіщо було говорити це на вухо, якщо можна було просто сказати? Отже, справа була не в словах, і не в пораді. Можливо, це було лише приводом.

То він справді радив зручний одяг для завтрашнього дня? Але для чого? Чи це був коментар щодо моєї сьогоднішньої сукні? Чи… просто ще один його хід у грі, правила якої він знає, а я ні?

Як завжди з ним — нічого не зрозуміло. І водночас занадто багато зрозуміло.

Соня провела його поглядом, потім повільно повернулась до мене, зітхнула й сказала:

— Ех, подруго… тепер я розумію… І знаєш, те, що ти мені розповідала — це ти ще дуже скромно все подала. Бо те, що між вами… — вона похитала головою, — це неможливо не помітити. І знаєш що? Тепер я дійсно не знаю, що з цим робити.

А я дивилась у бік виходу, де щойно зник Влад, і думала лише одне: я теж.