Розділ 12.1

Неділя після обіду видалась ідеальною. Липневе сонце лилося у вікна, повітря було теплим і лінивим, а я саме стояла посеред кімнати з думкою піти в сад і трохи позасмагати. Це була просто чергова спроба відволіктись хоча б на годинку.

Я вже майже вийшла з кімнати, коли телефон раптом задзвонив. Побачивши ім’я Соні, я усміхнулась ще до того, як натиснула “прийняти”.

— Алііііно! — пролунав у слухавці її звичний, енергійний голос. — Ну що, як ти?

— Жива, — відповіла я. — Це вже хороший показник.

— О, значить усе добре, — задоволено констатувала Соня. — Які плани на сьогодні?

— Ніяких особливих, — сказала я, глянувши на сонячну пляму на підлозі. — Хотіла піти в сад, трохи позасмагати.

— Чудово! — вигукнула вона. — Тільки будь обережна і не згоріти. Бо сьогодні ввечері ти мені потрібна гарна.

Я насторожилась.

— У якому сенсі — потрібна?

— У прямому. Ми сьогодні йдемо на відкриття одного закладу, — заявила вона так, ніби щойно оголосила державне свято. — Тож готуйся.

— Соню, — я зітхнула, — я сьогодні не в настрої. Та й завтра рано на роботу…

— Заперечення не приймаються, — миттєво перебила вона. — Ми ненадовго. Ти вийдеш з дому, вдягнеш щось красиве, і світ раптом стане трохи кращим. Перевірено.

Я замовкла. Подумала. Може, вона й мала рацію. Може, мені справді не завадило б відволіктися. Бо сидіти вдома зі своїми думками — це вже майже вид спорту, а я явно брала в ньому золото.

— Гаразд, — нарешті сказала я. — Ти мене вмовила.

— Є! — радісно вигукнула Соня. — Тоді зустрічаємось о сьомій. Адресу зараз скину.

— Добре…

Я вже хотіла завершувати дзвінок, як вона додала:

— І ще одне. Жодної машини. Ти їдеш на таксі.

Я хмикнула.

— Добре, мамо.

— От і розумниця, — задоволено сказала вона і поклала слухавку.

Я глянула на годинник. Час ще був. І сонце все ще чекало на мене в саду.

Тож я таки вийшла надвір. Лягла, заплющила очі, відчула тепло на шкірі й дозволила собі деякий час нічого не думати. А це, між іншим, було майже дивом.

Повернувшись у кімнату трохи пізніше, я вже дивилась на себе в дзеркало з іншим настроєм. І почала збиратися.

Я встигла зібратися вчасно й тепер стояла перед дзеркалом, дивлячись на себе так уважно, ніби бачила вперше. Востаннє перевірила сукню — легку, чорну, саме таку, що не кричить, а тихо нашіптує. Босоніжки на каблуку додавали кілька сантиметрів упевненості, волосся я вирівняла й залишила розпущеним, а макіяж зробила стриманим, але таким, який змушує очі світитися трохи інакше.

Я нахилила голову набік і ледь усміхнулась своєму відображенню.

“Ну що ж, Аліно, виглядаєш ти небезпечно добре, — подумала я. — Шкода тільки, що настрій не йде в комплекті.”

Телефон завібрував, сповіщаючи, що таксі під’їхало. Я видихнула, взяла сумочку й вийшла з кімнати.

Коли машина зупинилась біля потрібного місця, я відразу побачила Соню, яка вже чекала біля входу, яскрава, впевнена, ніби це відкриття ресторану влаштували виключно для неї. Я розрахувалась, вийшла з таксі й підійшла до неї. Ми обійнялись, і в ту мить я відчула знайоме тепло — те саме, яке буває лише поруч із людьми, з якими можна бути собою.

— Ходімо, — Соня навіть не дала мені оглянутись, потягнувши мене за собою.

Всередині ресторану було людно, гамірно й красиво. Новенький, стильний, залитий теплим світлом. Людей тут було стільки, ніби все місто вирішило сьогодні повечеряти саме тут. Я швидко окинула зал поглядом і відразу помітила, що вільних столиків майже немає.

— Добре, що я забронювала столик заздалегідь, — з самовдоволеною усмішкою сказала Соня.

— Та ти, я бачу, підготувалась, — усміхнулась я.

— Аякже, — підморгнула вона.

Нас провели до столика біля вікна. Ми сіли, замовили страви й по бокалу білого вина.

Ми говорили про дрібниці, сміялись, і я навіть змогла відволіктись, від своїх думок. А потім Соня, зробивши ковток вина, уважно подивилась на мене й сказала:

— Ну все. Тепер розповідай. Чому це в тебе не було настрою йти кудись сьогодні?

Я на секунду відвела погляд, ковзнувши очима по залу, а потім знову подивилась на неї.

— Це… довга історія.

— Прекрасно, — спокійно відповіла Соня. — Я нікуди не поспішаю.

Вона примружилась, уважно вдивляючись у моє обличчя. І раптом — ніби щось клацнуло в неї в голові. Соня широко розплющила очі.

— Зачекай… — повільно сказала вона. — Ти що… закохалась?

Я опустила погляд, зітхнула й тихо відповіла:

— Можна й так сказати.

Соня виглядала так, ніби їй щойно подарували найкращу новину дня.

— О, тоді тим більше розповідай!

Я ледь усміхнулась, крутячи ніжку бокала пальцями. Усередині щось тиснуло, але водночас з’явилось дивне полегшення. Я зрозуміла, що, мабуть, таки варто все розповісти Соні. Бо сестрі я цього сказати точно не можу. А тримати все в собі стає дедалі важче.

Мені просто потрібно було виговоритися. Хоч комусь.

Я знову подивилась на Соню — уважно та трохи нервово.

— Тільки… нікому не розповідай, — сказала я тихіше, ніж планувала.

Соня відразу випрямилась, насупилася й подивилась на мене з таким серйозно-ображеним виглядом, що я ледь не розсміялась.

— А це з якого моменту я комусь розповідаю твої секрети? — запитала вона з ноткою театральної образи.

Я видихнула й усміхнулась.

— Вибач. Я знаю. Просто…

І я почала. З самого початку. Про повернення додому. Про ту випадкову першу зустріч із Владом. Про той момент, коли світ трохи перекосило, коли я дізналась, хто він насправді.

Я розповідала про роботу. Про те, як тепер щодня бачу його. Як намагаюсь поводитись нормально, професійно, і як з кожним днем це стає все складніше робити. Про те, що я майже впевнена, що мої почуття — не в один бік. І про те, що від цього не легше. А тільки навпаки гірше.