Розділ 11

Літня ніч була ідеальною. Саме з тих, які зазвичай хочеться запам’ятовувати: тепле повітря повільно пливе крізь відчинене вікно, десь у саду цвіркуни вперто нагадують, що життя триває, а місяць світить так, ніби йому абсолютно байдуже до людських драм.

От тільки мене ця ніч зовсім не радувала.

Я сиділа на ліжку у своїй кімнаті й не знаходила собі місця. Годинник давно перевалив за північ, здоровий глузд наполегливо шепотів, що нормальні люди в цей час уже сплять, але сон мене не брав. Взагалі. Ні на секунду. Бо в голові крутилася одна-єдина думка про чуже побачення, яке відбувалося просто зараз.

Учора за вечерею Поліна повідомила батькам, що подзвонила Владу і вони домовилися зустрітися сьогодні. Тоді в мене всередині щось неприємно стиснулося, і з того моменту мій настрій офіційно здав позиції.

Сьогодні я навмисно затрималася на роботі. Не тому, що було багато справ, а тому, що просто не хотіла бачити, як сестра збирається. Не хотіла бачити, як він приїде по неї. Не хотіла ловити себе на думці, що оцінюю його поведінку, погляд, ходу. Не хотіла бути свідком щасливого майбутнього подружжя, якому я за всіма правилами світу мала б радіти.

Більше того — Влад навіть пішов з роботи раніше. Заради цього побачення.
І цього факту мені вистачило з головою.

Тож я залишилася в офісі довше, ховаючись за роботою, як за щитом.

І ось тепер я сиділа в темряві своєї кімнати, обійнявши коліна, і чекала. Сама не знаю чого. Чи то повернення Поліни. Чи хоча б того, що вона взагалі повернеться сьогодні.

Мені було боляче від думки, що вона може не повернутися сьогодні додому. І ще болючіше від того, що я взагалі про це думаю. Я сотню разів повторювала собі, що вони майбутнє подружжя. Що мені потрібно звикнути. Що це нормально. Що це я в цій ситуації ніхто.

Але думки не слухались. Почуття — тим паче.

Я різко підвелася з ліжка. Сидіти більше не могла, стіни ніби тиснули, повітря стало важким, а тиша надто гучною. Вийшла з кімнати, тихо, майже навшпиньках, щоб не розбудити батьків.

Я спустилася на перший поверх, у кухню. Увімкнула слабке світло, підійшла до раковини й налила собі води, сподіваючись, що хоча б вона допоможе — остудить, заспокоїть.

Зробила ковток. Потім ще один.

Я простояла так кілька хвилин, тримаючи склянку з водою в руках. У домі стояла така тиша, що було чути, як працює холодильник і як десь далеко цокає годинник. І саме тоді, я почула звук машини.

Серце стиснулося миттєво, і я завмерла.

Я вмовляла себе не підходити до вікна. Серйозно. Казала собі: “Аліно, не будь смішною. Ти нічого там не знайдеш. Тобі це не потрібно”. Але ноги вже самі зробили крок уперед.

Я обережно виглянула, і побачила Поліну, яка крокувала до будинку. Від воріт повільно від’їжджав автомобіль, якого я майже не розгледіла. І, мабуть, це було навіть краще. Бо уява й так уже зробила усе за мене.

Поліна зайшла в дім, і тихо пішла до сходів. Її рухи були обережні, ніби вона боялася когось розбудити… або бути поміченою.

— Полю, — озвалася я з кухні, перш ніж встигла передумати. — Як пройшло побачення?

Мій голос звучав рівно. Навіть надто. Я всміхалася — відчувала це щоками, які слухняно тримали маску “нормальної сестри”.

Вона здригнулася від несподіванки і повернула голову. В очах майнула розгубленість. На мить. Потім вона швидко оглянула кухню, ніби шукала батьків. І тільки переконавшись, що тут лише я, трохи розслабилася.

Поліна мабуть подумала, що тут сидить вся родина, і чекає її. А насправді чекала тільки я. Хоча й дуже хотіла цього не робити.

Поліна підійшла ближче і сіла навпроти мене.

— Добре, — сказала вона.

— Просто добре? — перепитала я легко, майже жартома, так, як ми завжди спілкувалися.

Вона опустила погляд. Потім знову швидко глянула на мене. І я раптом помітила те, що не хотіла помічати: її нервовість. Вона щось приховувала. Це було видно у дрібницях.

І в ту ж мить у мене промайнула думка: “А чи дійсно я хочу це знати?”

— Дуже добре, — додала вона з посмішкою.

Я кивнула, теж усміхаючись.

— Я рада, — сказала я. — Тоді ти більше не переживтимеш щодо майбутнього весілля.

Ці слова далися мені важче, ніж будь-яке зізнання. Я говорила так, як і мала говорити сестра. Бо Поліна не винна. Вона не просила мене мати почуття до її нареченого.

Але чомусь саме після моїх слів її усмішка майже зникла. Вона лише кивнула і відвела погляд.

Я встала.

— Ти, мабуть, втомилася, — сказала я все тим же м’яким тоном. — Поговоримо завтра. Уже пізно, час спати.

Я підійшла до неї, нахилилася й обережно обійняла її.

— Добраніч, — прошепотіла я.

— На добраніч, — відповіла вона.

Я відпустила її, ще раз усміхнулася, і пішла до своєї кімнати.

Зачинивши двері, я більше не прикидалася. Просто впала на ліжко, дивлячись у стелю. Думки бігали колами, почуття тиснули зсередини. Було важко. Нестерпно важко вдавати, що мене не зачіпає її побачення. Що мене не лякає їхнє весілля.

Але я мусила. Заради Поліни.

Я лежала так довго, поки втома не взяла своє. Засинала я з думками, які боліли, але водночас тішилася однією-єдиною річчю:

Попереду два вихідних. І завтра мені не доведеться його бачити.