Розділ 10.2

Через хвилину Влад пішов. Просто взяв каву й вийшов, навіть не глянувши в наш бік. Наче нас там узагалі не було. І я зловила себе на дивному відчутті: з одного боку — полегшення, з іншого — чомусь легке роздратування.

Ми з Назаром ще кілька хвилин попрацювали, допили каву, довели думку до логічного кінця, а потім розійшлися по своїх кабінетах.

Минуло приблизно з годину. Я якраз доробила матеріали для завтрашньої онлайн-зустрічі Влада з партнерами. І взяла свій телефон в руки. Я подивилась на нього так, ніби він сам збирався щось мені сказати.

“Добре, я ж сама так захотіла. Та й він це дозволив.”

І все одно всередині було якось… незручно. Ніби я роблю крок не туди, куди слід. Вчорашня розмова з ним досі сиділа в пам’яті. Я все ще почувалась трохи винною — за саму розмову, за це прохання, за те, що взагалі його озвучила. І, звісно, мені було дуже зручно списувати все на Таню.

Але раптом я зупинилась. І чесно подивилась на себе.

Ні. Не тільки через Таню.

Я цього хотіла.

Хотіла можливості написати йому напряму. Хотіла бачити його частіше. Хотіла цього невеликого спілкування під приводом “по роботі”. І від цього усвідомлення стало ще складніше дихати. Бо я чудово знала, що цього не можна хотіти. Не в моїй ситуації. Не з ним. Не коли він наречений моєї сестри.

Але бажання, як на зло, рідко радяться з розумом.

Тож я відкрила наш діалог. Поки що там було всього кілька сухих, робочих повідомлень. Жодного зайвого слова. Жодного натяку. Я затримала палець над клавіатурою на секунду довше, ніж треба, і написала:

“Ти зараз зайнятий?”

Натиснула “відправити” й одразу ж подумала, що це виглядає надто просто. Надто… особисто. Але повернути назад уже було неможливо.

Минуло секунд десять. І прийшла відповідь.

“Заходь”

Одне слово. Але воно вдарило сильніше, ніж якби там було ціле речення. Я дивилась на екран і чітко усвідомлювала: він відповів майже відразу, без паузи.

“Тобто він теж не проти” — майнула думка, від якої стало ще важче.

І тут же, як завжди, згадалась ранкова розмова про його стосунки з Поліною та майбутнє весілля. Реальність, від якої нікуди не втечеш.

Я глибоко вдихнула, зібрала все, що підготувала, акуратно склала і встала. Вийшла, і впевнено пішла до його кабінету. Коли проходила повз Таню, все ж зупинилась.

— Я до Влада, — сказала спокійно.

Я вже збиралась йти далі, але, звісно ж, вона не могла втратити шанс.

— Потрібно спочатку дізнатись, чи він вільний, — сказала вона з тим самим тоном. — Він зараз, здається, мав бути зайнятий.

Я подивилась на неї й рівно відповіла:

— Він мене чекає.

І пішла, не даючи їй часу придумати ще одну причину мене затримати. Відчуваючи невелике полегшення від того, що хоча б він нічого Тані не говорив, адже вона б зараз так не поводилась.

Моє серце билося швидше, ніж хотілося б, але крок я не збавила.

Я зупинилась біля його дверей, постукала.

— Так, — почувся голос зсередини.

Я відкрила двері й зайшла до кабінету саме в той момент, коли він піднімав голову від паперів, розкладених на столі. Рух був повільний, зосереджений — ніби він виринав із цифр і рядків у реальність. Його погляд зустрівся з моїм, і на мить усе довкола стало надто тихим. Я зробила кілька кроків уперед, намагаючись триматися впевнено.

— Я підготувала все для завтрашньої зустрічі, — сказала я, стаючи поруч і простягаючи йому папери.

Він узяв їх, майже не дивлячись на мене, і відразу занурився в текст. Його погляд швидко ковзав рядками, зупинявся, повертався назад. Час від часу він ставив короткі запитання, уточнював формулювання. Я відповідала автоматично, впевнено, ніби між нами не було нічого, окрім роботи. Ні напруги. Ні тієї дивної електрики в повітрі.

А потім він раптом підняв голову.

— Ти дійсно думаєш, що так буде правильно?

— Що саме? — перепитала я, трохи нахилившись ближче.

Він вказав на конкретний абзац на папері, що лежав на столі. Я нахилилася ще трохи, щоб краще роздивитись, і тільки тоді усвідомила, що підійшла надто близько. Між нами майже не залишилось простору, і я відчула його запах — щось ледь деревне, спокійне, небезпечно знайоме.

Коли я повернулась до нього з питанням:

— А що саме тебе не влаштовує?

я намагалася зробити вигляд, ніби все нормально. Ніби мене зовсім не хвилює, що наші плечі майже торкаються. Ніби я не помічаю, як уважно він дивиться на мене.

І десь у глибині свідомості майнула підступна думка: а раптом він саме цього й хотів? Раптом це питання було лише приводом.

Але я не подала виду.

— Я не знаю, — сказав він, не відводячи погляду. — Ти впевнена, що це справді спрацює?

— Впевнена, — відповіла я, не відступаючи. — Якщо ти скажеш це так, як я написала… або хоча б близько до цього, вони зреагують саме так, як тобі потрібно.

Він дивився мені в очі вже інакше. Не оцінюючи текст. Не аналізуючи стратегію. Просто дивився.

— Така впевнена… — промовив він трохи тихіше.

— Інакше ніяк, — відповіла я й усміхнулась.

Це була та усмішка, якою я зазвичай намагалась приховати хвилювання. Але він її помітив. Я це відчула.

— Добре, — з ледь помітною усмішкою сказав він. — Я дослухаюся до твоєї поради.

І саме в цю мить його телефон задзвонив.

Різко. Гучно. Наче хтось навмисне смикнув нас за комір, повертаючи з нашого маленького, небезпечного світу в реальність.

Я миттєво випрямилась і зробила крок убік, відновлюючи безпечну дистанцію. Серце ще кілька секунд билося швидше, але обличчя я тримала спокійним.

— Це все, що я підготувала на завтра, — сказала я, вже офіційнішим тоном. — Сподіваюся, все пройде добре.

Насправді я просто хотіла, щоб він мене відпустив. Хотіла вийти звідси, поки я ще здатна мислити тверезо.

— Дякую, — сказав він, беручи телефон. — Можеш іти.