Розділ 10.1

Зранку я зайшла на кухню й на мить завмерла на порозі. Адже переді мною була рідкісна картина. Майже музейна.

За столом уже сиділи всі: тато, мама і Поліна, яка була ще трохи сонна, але ідеально зібрана, як завжди. Вся сім’я разом за сніданком. З моменту мого повернення додому це сталось лише вдруге. Можна було фотографувати й підписувати: “Неймовірне явище. Спостерігається раз на пів року”.

— Всім доброго ранку, — сказала я й сіла на своє місце біля Поліни.

Ми почали їсти мовчки. Було чути лише звук столових приборів. Я ковтала каву й думала про роботу: про ідеї, які прийшли в голову ще з моменту як я встала з ліжка, про задачі, які треба буде доробити, про те, що сьогодні точно потрібно не забути…

— Сьогодні в мене зустріч після обіду, — почав тато, ніби між іншим.

А потім звернувся до Поліни, говорячи щось про робочі справи, про графіки, дзвінки.

Я майже не слухала. Це була звична фонова розмова, яка проходила повз мене, як реклама між серіями — ти знаєш, що вона є, але не всухаєшся. І тут раптом я почула:

— А як давно ти бачилась із Владом? — запитав тато.

Я завмерла всередині. Хвилювання піднялося різко й без попередження. Мене насторожило навіть не саме питання, а те, чому воно з’явилося саме зараз. І ще… так, я боялась почути відповідь.

— Коли він минулого разу приходив до нас, — спокійно відповіла Поліна.

Тато відкинувся на спинку стільця.

— Оце так. У них скоро весілля, а вони бачаться пару разів на місяць. І то не з власної ініціативи, — він хмикнув, а потім, навіть не знижуючи тону, додав: — Твоя сестра й то кожного дня бачиться з ним, а ти… наречена називається.

Я відчула, як у мене стиснулося всередині. Неприємно. Гостро.

Поліна помітно напружилась.

— А як потрібно? — сухо запитала вона.

— Ну не знаю, — тато знизав плечима. — Зустрілися б, сходили кудись. У вас весілля на носі, а ви зовсім не знаєте одне одного.

Мені стало важко ковтати. Я розуміла, що він має рацію. Вони наречені. Це нормально. Це правильно. Це я в цій ситуації — ніхто. Але від цього чомусь не ставало легше.

— Та він не проявляє ініціативи, — сказала Поліна. — А я ж не буду його сама кликати на побачення.

“Могла б. Але не хочеш.”

Я бачила це по ній. Вона й сама не горіла бажанням. Просто зараз треба було назвати причину — і найпростіше було перекласти відповідальність на нього.

— То ти могла б запросити його, — не здавався тато. — Хоча б обговорити весілля. Ось і причина. А там уже якось розберетесь.

У мене всередині все неприємно перекрутилося від думки про їхнє побачення. Зовні я не показала жодної емоції, але всередині мене відбувався повний хаос.

Поліна помовчала кілька секунд, а потім кивнула:

— Добре. Сьогодні зателефоную й домовлюся.

Тато задоволено всміхнувся. Переможно.

— От і добре, — сказав він і спокійно повернувся до сніданку, ніби щойно не переїхав двох доньок одразу.

Поліна сиділа пригніченою. Це було видно без слів. 

А про мене й говорити було нічого.

“Чудово. Тільки ранок, а настрій уже повністю зіпсований. Рекорд.”

Тож не бажаючи довго затримуватись в тій чудовій атмосфері, я швидко доїла й підвелася.

— Я побігла на роботу, — кинула я, майже не дивлячись ні на кого.

Вийшовши з будинку, я глибоко вдихнула, направляючись до машини.

Я приїхала на роботу трохи раніше, ніж зазвичай. Мабуть, сподівалась, що ранній старт допоможе заглушити думки, які з самого ранку не давали спокою. Я зайшла до кабінету, кинула сумку на крісло, пройшлася до столу й сіла, все ще прокручуючи в голові ідеї, які з’явились зранку.

І саме в цей момент з коридору долинув звук кроків. Його кроків.

Я навіть не задумувалась, звідки знаю. Просто знаю. Завжди. Коли він приходить, коли йде, коли зупиняється поговорити — я це чую, відчуваю. Мене це трохи дратує. І трохи лякає.

І, звісно ж, саме тоді мозок вирішив підкинути мені вранішній спогад про їхнє з сестрою побачення.

Всередині знову кольнуло. Тонко, неприємно, знайомо.

“Цього й варто було чекати, — сказала я собі. — Це логічно. Це нормально. Це не твоя справа.”

Але, як завжди, логіка чемно постояла в куточку й не втрутилась. Я зітхнула, тряхнула головою, ніби могла фізично витрусити з неї зайві думки, і втупилась у екран. Робота. Просто робота.

Час плинув непомітно. І вже ближче до обіду, в двері мого кабінету постукали.

— Можна? — почувся знайомий голос.

— Так, заходь, — відповіла я, відриваючись від екрана.

Назар зайшов, усміхнувся.

— Привіт. Я до тебе по проєкту, — сказав він.

— Привіт. Якраз хотіла до тебе йти, — відповіла я.

— Значить, я випередив, — задоволено кинув він і сів поруч.

Ми швидко занурились у роботу. З Назаром це завжди було легко: без напруги, без недомовок, без цього дивного внутрішнього тремору, який чомусь виникав з деким. Ми кидали ідеї, сперечались, погоджувались, знову сперечались — нормальний, здоровий робочий процес.

Через якийсь час Назар відкинувся на спинку стільця й подивився на мене з легким прищуром.

— Як ти дивишся на те, щоб продовжити це за кавою? Бо мій мозок без кофеїну зараз офіційно піде у відпустку.

Я усміхнулась.

— Я тільки “за”. Ти ж знаєш, від кави я не відмовляюсь.

— Чудово, — він підхопив планшет. — Тоді ходімо.

Я пішла за ним. Кімната відпочинку була напівпорожня, затишна, з м’яким світлом і тихим гулом кавомашини. Ми зробили собі каву, обмінялись кількома фразами про справи, життя, дрібниці, а потім сіли на диванчик поруч. Назар відкрив планшет, і ми знову поринули в обговорення, вже спокійніше, повільніше, сьорбаючи каву.

І тут двері відчинились.

Я не планувала дивитись. Це вийшло автоматично, рефлекторно.

І відразу ж уперлась поглядом у нього. Влад.

Ми не бачились з вчорашнього дня, з того моменту як повернулись на роботу. І зараз цей короткий погляд був… надто прямим. Надто точним.