Розділ 9.3

— Влад… — почала я і тут же змусила себе не зупинятися. — Можна я дещо попрошу?

Він кинув на мене швидкий погляд.

— Так, — просто відповів.

І от тепер шляху назад не було.

— Я… — я прокашлялась, добираючи слова. — Я могла б працювати ще ефективніше, але… інколи це складно. Через те, що ти часто зайнятий, коли мені потрібно зайти до тебе в кабінет, щоб щось запитати чи уточнити. Я багато часу витрачаю на очікування під дверима і… не завжди встигаю зробити те, що могла б.

Слова звучали рівніше, ніж я почувалась усередині. Там усе стискалося й плуталося. Я замовкла на мить, бо не знала, як сказати далі так, щоб не прозвучати ні скаржницею, ні істеричкою. Мені було неприємно. Я взагалі не звикла до таких розмов. Але мовчати більше не могла.

“Таня сама мене до цього довела, — вперто повторювала я собі. — Якщо хтось дозволяє собі так поводитись, я маю право захищати свій робочий час.”

Я вже хотіла продовжити, як Влад раптом серйозно запитав:

— Знову Таня?

Я не відповіла прямо. Лише зітхнула і сказала:

— Я не знаю, що між вами, і це не моя справа, але… Загалом якщо коротко, то я хотіла б мати можливість напряму запитати в тебе, чи ти зайнятий і чи можу я зайти. Коли мені справді це потрібно.

Ось, нарешті, я сказала те, що крутилось у голові від самого початку.

Він відповів одразу, без пауз:

— Так, ти можеш запитувати в мене напряму.

Я навіть трохи розгубилась від цієї простоти та швидкості.

— Дякую, — щиро сказала я, а потім, не втримавшись, виправдовуючись, додала: — Я не хотіла… ну, не хотіла взагалі про це говорити. Просто… не знала, як інакше.

— Все добре, не турбуйся, — перебив він. — Так справді буде зручніше.

Мені стало легше. Наче я скинула з плечей щось важке, що тиснуло вже певний час.

Коли ми нарешті приїхали на місце зустрічі, до мене швидко повернулось хвилювання. Це була моя перша така важлива зустріч, і я дуже хотіла, щоб усе пройшло ідеально. Я зібрала себе докупи, натягнула спокій та впевненість, як броню, і зайшла разом з ним.

Зустріч минула краще, ніж я очікувала. Хоч мої послуги перекладачки й не знадобилися повною мірою, я кілька разів допомогла з формулюваннями, та уточнила нюанси. Влад працював впевнено та на перший погляд легко.

Коли все закінчилось і ми домовилися про подальші кроки, я ледь не видихнула вголос від полегшення.

Ми вийшли на вулицю. Сонце сліпило очі, а настрій був дивно легким — суміш радості й адреналіну.

— От бачиш, — сказав Влад дорогою до автівки. — Я ж казав, що все буде добре. А ти нервувала.

— Маю таку слабкість, — пробурмотіла я, усміхаючись.

Він раптом зупинився, повернувся до мене і, дивлячись просто в очі, сказав:

— До речі… зараз якраз обідня пора. Не проти скласти мені компанію?

Я завмерла. Оце так поворот.

Я розгубилась, адже це вже була не просто робоча поїздка. У голові блискавкою промайнуло з десяток “за” та “проти”, але одне відчуття було сильнішим за всі аргументи. Я хотіла.

— Не проти, — відповіла я, намагаючись звучати спокійно.

— Чудово, — сказав він і, розвернувшись, вказав рукою кудись далі вулицею. — Он там є непогане місце. Ходімо.

Ми рушили в тому напрямку, і до мене знову повернулося хвилювання. Те саме, яке з’явилось зранку, коли я дізналась, що поїду з ним. Тільки тепер воно було ще сильнішим.

Ми прийшли в затишний заклад, захований від шуму вулиці, з великими вікнами й теплим світлом усередині. Влад обрав вільний столик, ми сіли, швидко переглянули меню й зробили замовлення. Я намагалась виглядати спокійною, але всередині все одно відчувала знайоме напруження — ніби повітря поруч із ним завжди було трохи густішим.

Поки ми чекали на замовлення, у Влада задзвонив телефон. Він глянув на екран, ледь помітно зітхнув і відповів. Розмова затягнулася. Я не вслухалась — не хотіла, та й не потрібно було. І так було зрозуміло, що він обговорював один з проєктів.

Я дивилась у вікно, крутила серветку між пальцями й думала, як дивно — сидіти поруч з ним не на роботі, не за сімейною вечерею, а отак… за обідом, лише вдвох. Наче щось майже нормальне. Майже.

Коли принесли замовлення, він якраз завершував розмову й відклав телефон. Ми кілька хвилин їли мовчки. Тиша тиснула. Вона завжди тиснула в його присутності — не тому, що було незручно, а тому, що в цій тиші завжди ховалося надто багато невисловленого.

Я загубилась у власних думках, аж поки не відчула його погляд. Підвела очі і побачила, що Влад дивився прямо на мене, уважно, зосереджено, так, ніби щось вирішував.

— Щось не так? — запитала я, намагаючись усміхнутись.

— Я хочу дещо тебе запитати, — сказав він.

— Питай, — відповіла я легко, хоча десь глибоко всередині щось насторожено стиснулося.

— Ти зараз щаслива?

Питання впало між нами, як склянка, що розбилась об підлогу. Я розгубилась. Справді. Настільки, що навіть не відразу зрозуміла, як виглядаю зі сторони. А мій вигляд мабуть відображав все, що відбувалось в мене всередині, бо Влад майже відразу додав:

— Що таке?

— Я… просто не очікувала такого питання, — чесно сказала я. — Думала, ти спитаєш щось робоче.

Він ледь помітно всміхнувся.

— Робочі питання будемо вирішувати на роботі. А зараз у нас обідня перерва.

“Ага, от же ж хитрий, — подумала я. — Треба запам’ятати це для себе на майбутнє.”

Він не дочекався відповіді й повторив, трохи тихіше:

— То що, ти щаслива?

— Ти маєш на увазі в даний момент… чи загалом? — уточнила я.

— Загалом.

Я задумалась. Справді задумалась, а не просто підбирала зручні слова.

— І так, і ні, — зрештою сказала я.

— Що це значить? — спокійно запитав він.

— Я вважаю себе щасливою в тому сенсі, що маю багато того, чого не мають інші. У мене й у моїх близьких немає серйозних проблем, життя загалом непогане. Але якщо говорити про відчуття… чи почуваюсь я щасливою людиною — то, мабуть, ні. Є надто багато факторів, які впливають на це, і всі вони важливі по своєму.