Розділ 9.2

Я, здається, зависла.

— Я?.. Але… чому?.. — слова виходили уривками, ніби я намагалася зібрати речення з розсипаних думок. — Тобто… я не очікувала цього.

Влад мовчки спостерігав за мною, відкинувшись у кріслі. Спокійно. Надто спокійно. І чим довше він дивився, тим більше мені здавалося, що його… веселить ця ситуація. І я. Особливо я. Ніби моя розгубленість була частиною запланованої сцени.

— А чого ти не очікувала? — нарешті озвався він. — Все ж логічно. Ти знаєш все по цьому проєкту, та й іспанською тут розмовляєш тільки ти. Хто ще мав їхати?

“Ой, дякую, капітане Очевидність.”

Я подумки вдарила себе по лобі. Справді, все логічно. Треба просто взяти себе в руки і не накручувати зайвого. Це робота. Ро-бо-та.

Але… дивлячись на нього, я чомусь не могла повністю повірити у ці слова. Бо надто вже розслабленим він зараз виглядав. І ця ледь помітна усмішка… Пів години тому переді мною сидів максимально зосереджений керівник, а зараз — людина, яка явно насолоджується моментом.

“Ні, мої думки точно не настільки хибні, як я хочу себе переконати.”

— А чому тоді ти не сказав відразу? — вирвалось у мене раніше, ніж я встигла подумати.

Він підняв брову.

— А це б щось змінило?

Я ледь не закотила очі.

“От же ж… Значить, навмисне.”

Йому просто було цікаво подивитись на мою реакцію.

— Ні, — зітхнувши, чесно відповіла я. — Але я б хоча б морально підготувалась.

— У тебе ще є час, — спокійно сказав він. — Виходимо через п’ять хвилин. Тож поспішай.

П’ять хвилин.

“Чудово. Просто чудово.”

— Я швидко, — кинула я й вийшла, не даючи собі можливості передумати.

Зачинивши за собою двері кабінету, я притулилась до них спиною і зробила глибокий вдих. Усередині вирувало все відразу: хвилювання через зустріч — першу настільки серйозну для мене, нерви через те, що ми їдемо вдвох, і злість на нього. Бо так, він точно знущався. Тонко, красиво, але знущався.

— Зберися, Аліно, — пробурмотіла я собі під ніс.

Я швидко перевірила телефон, документи, дістала сумочку, та глянула на себе в дзеркальце. Підправила зачіску, та перевірила макіяж. Наче все було нормально, але губи… губи завжди потребують ще трохи уваги. Я якраз підфарбовувала їх, коли в двері постукали.

І навіть не дочекавшись відповіді.. відразу відчинили.

Я підняла очі і побачила Влада, який саме заходив до кабінету.

— Ти ж давав мені п’ять хвилин, — сказала я, трохи обурено. — Навіть трьох не минуло.

Він глянув на годинник з таким виглядом, ніби щиро здивувався.

— Хіба? — спокійно відповів він, абсолютно невинним голосом. — А що, ще не пройшли?

— Ні.

Я спокійно складала дзеркальце й помаду назад у сумочку, хоча всередині хотілось кинути щось у стіну, а бажано в самого Влада. 

Він тим часом спостерігав за мною. Не надто відкрито, але я це відчувала. Потім перевів погляд оглядаючи кабінет.

— До речі, — ніби між іншим мовив він. — Забув спитати. Тобі подобається твій кабінет?

Я взяла сумочку, телефон і кілька необхідних речей зі столу.

— Так, — відповіла я. — Мені тут подобається.

І, щоб не залишати паузи, додала:

— Я готова.

— Добре, — кивнув він. — Ну що ж, тоді ходімо.

Ми вийшли спочатку з кабінету, а потім з самої будівлі. Дорогою до машини я все ж спробувала врятувати ситуацію і себе.

— Можливо, зручніше буде поїхати окремо? — сказала я якомога нейтральніше. — У тебе можуть бути інші плани, а мені ж потім повертатись в офіс…

Він навіть не сповільнив крок.

— У мене немає інших планів, — навіть не задумуючись відповів. — Я теж повертаюсь сюди. Тож разом буде зручніше.

І, сказавши це, відкрив передні пасажирські дверцята своєї автівки. Запрошуючи мене сісти.

Я зробила вигляд максимально спокійної, впевненої, зібраної жінки, яка щодня їздить на важливі зустрічі з іспанськими партнерами разом із чоловіком, до якого має категорично заборонені почуття. І сіла.

Але всередині… Всередині мене трясло.

Влад теж сів на своє місце, і ми виїхали з парковки. Машини тягнулися рівним потоком, а в салоні запанувала тиша. Така… густа. Не незручна — радше наповнена думками, яких у мене було надто багато.

З кожною хвилиною хвилювання наростало. Воно підкрадалося непомітно, але впевнено. Я дивилася у вікно, на розмиті вітрини, світлофори, людей на зупинках, і в голові одна за одною спалахували думки: а ось тут можна було додати ще один слайд… а цей акцент зробити чіткішим… а раптом вони запитають про те, про що я не подумала?..

— Чудово, Аліно, — подумки бурмотіла я сама до себе. — Думати про це треба було раніше, а не зараз.

Я не помітила, як почала покусувати нижню губу — звичка, яка з’являлась у мене завжди, коли нерви виходили з-під контролю. І лише відчувши на собі погляд, отямилась.

Влад дивився на мене. Краєм ока, але я це відчула майже фізично.

— Не нервуй так, — спокійно сказав він.

Я повернула голову до нього.

— Не можу, — чесно відповіла. — Я хвилююся, щоб усе пройшло добре.

— Пройде, — впевнено сказав він.

— Як ти можеш бути таким спокійним? — не стрималась я.

Він знизав плечима, не відводячи погляду від дороги.

— Якщо я почну нервувати так само, як ти, — це нічим не допоможе. Навпаки, тільки зашкодить.

Я задумалась. Кілька секунд мовчала, а потім зітхнула.

— Можливо, ти й правий… Просто зараз у мене з’являються в голові різні ідеї, що ще можна було додати. І, звісно ж, вже пізно.

Ми саме зупинилися на світлофорі. Влад повернувся до мене повністю, і я вперше за цю поїздку зустріла його погляд напряму.

— Ти все дуже добре зробила, — сказав він рівно. — Тож заспокойся.

Я лише зітхнула, піджала губи й знову втупилась у дорогу перед собою.

“От чому його “заспокойся” завжди звучить так, ніби це наказ, але при цьому дивним чином працює?..”