Розділ 9.1

Влад

Я вже зупинився на парковці й навіть потягнувся рукою до дверцят, коли краєм ока помітив знайому машину. Аліна. Вона заїхала трохи осторонь і припаркувалась майже навпроти входу. Я машинально відпустив ручку дверей і залишився сидіти.

“Не поспішай, Литвине. Нікуди офіс без тебе не дінеться”

Вона вийшла з авто швидко, впевнено, і з легкою поспішністю, майже як завжди, попрямувала до будівлі. Сонце ковзнуло по її волоссю, і я раптом зловив себе на тому, що стежу за кожним рухом. Абсурд. Дорослий чоловік, власник компанії, стою на парковці й зависаю, дивлячись, як співробітниця йде на роботу.

Вона працює в мене більше тижня, а по відчуттях, ніби значно довше. І я досі не звик до того, що бачу її так часто. Що вона тут. У моєму просторі.

З кожним днем тримати дистанцію ставало все складніше. Та умовна межа, яку ми обоє мовчки накреслили ще на початку знайомства, майже стерлась. Не тому, що хтось із нас зробив крок уперед — ні. Просто уникати одне одного стало неможливо. Робота вперто зводила нас разом по кілька разів на день. І кожного разу між нами була напруга, яку неможливо не відчути.

А що виявилось найгірше, то це те, що ми добре працювали разом.

Я не очікував цього. Якщо бути чесним, я взагалі був налаштований скептично, коли вирішив узяти її в команду. Не тільки через те, що це була вона. Хоча й цього було більш ніж достатньо, щоб сказати “ні”. Я справді сумнівався, що Аліна — та людина, яку я шукаю на цю посаду. Мені здавалося, що це буде лиш компроміс.

А потім, на тій умовній співбесіді, я подивився її дані. І мовчки визнав, принаймні перед собою, що вона ідеально підходить. Освіта, досвід, мислення. Вона бачила ширше, ніж я очікував. Але вголос я цього не сказав. Ні тоді, ні потім.

Коли вона почала працювати, сумнівів не лишилось узагалі. Вона швидко вловлювала суть, не губилась у деталях, ставила правильні запитання. Іноді — занадто правильні. Такі, від яких хочеться не відповідати, а дивитися. Довше, ніж потрібно.

Єдине, що заважало, то це те, про що мовчали. Прихована напруга. Погляди, які тривають на секунду довше. Пауза в розмові, яка виникає не через роботу. Відчуття, що ми обоє розуміємо більше, ніж показуємо.

Я хмикнув і ледь помітно усміхнувся, нарешті виходячи з машини. Ситуація була майже іронічною. Ми обоє знали про взаємність. Обоє це відчували. І водночас майстерно робили вигляд, що нічого немає. Жодних слів. Жодних зайвих рухів. Лише контроль і мовчазна домовленість — не переходити межу.

Поки що.

Але про що взагалі можна було зараз говорити, якщо я й сам досі не вирішив найголовнішого?

Заручини. Це слово крутилося в голові, як камінь у взутті: ніби дрібниця, а йти заважає на кожному кроці. І що гірше — я сам загнав себе в цю точку. Час ішов, а рішення так і не з’являлося. Я знову розізлився на себе за цю затягнуту паузу. Надто довгу. Неприпустимо довгу для мене.

Я прокручував у голові всі можливі варіанти ще з моменту самих заручин і, якщо бути чесним, залишилося лише два, більш-менш логічні.

Перший — ми з Поліною таки одружуємося. Формально. Живемо місяць-два у фіктивному шлюбі, витримуємо потрібну картинку для сімей, партнерів, репутації, а потім так само “цивілізовано” розлучаємося.

Другий — я знаходжу причину, чому цього весілля не буде взагалі.

І от тут починалася проблема.

Бо цієї причини я досі не знайшов. Я ж не міг просто сказати, що хочу іншу. Тим паче — іншу сестру. Навіть думка про це звучала брудно, неправильно. Моя сім’я, можливо, й прийме це без гучних скандалів. Але сім’я Поліни? Навряд чи. Та й саму Поліну я не мав права ставити в таке принизливе становище.

Вона ж ні в чому не винна.

Я бачив, що й вона не палає бажанням бігти зі мною під вінець. Там не було закоханості — радше спокійна домовленість, прийняття правил гри. Вона хороша. І саме тому я не міг просто зіпсувати їй життя одним “вибач, я передумав”.

От тільки що робити — я досі не знав.

Думки важко тиснули, коли я прямував коридором до свого кабінету. Таня, як завжди, була на місці. Ледь побачивши мене, вона відразу підвелася й почала щось говорити — швидко, надто старанно, з тим самим поглядом, який напружував мене дедалі більше з кожним днем.

Вона навіть не намагалася це приховати.

Її симпатія до мене була очевидною. Можливо, комусь іншому вона здалася б лестощами, але для мене це було радше зайвим тиском. Таня була вродлива, розумна, добре справлялася зі своєю роботою. Інколи дратувала — так, але не настільки, щоб мати право її звільнити. Тож я робив вигляд, що нічого не помічаю. Найпростіша форма захисту.

Сівши за робочий стіл, я раптом згадав перший день Аліни в офісі. Те, як вона відразу помітила ставлення Тані до мене. Мене це тоді здивувало. Я був упевнений, що бачу це тільки я. Або… Або Аліна просто дивилась уважніше. Через свої причини.

І знову — вона. Знову Аліна в моїх думках. Раніше я хоча б на роботі змушував себе ховати її образ десь глибше. Тепер це стало неможливо. Вона була тут. За стіною. В коридорі. В кожній нараді. В кожному проєкті.

Я різко видихнув і змусив себе повернутись до реальності. Взяв документи, які Таня щойно поклала на стіл, і почав переглядати їх. Коли закінчив, відкрив робочу пошту. Кілька нових листів — і серед них один, який одразу змінив настрій. Нові обставини. Нові деталі, які не можна було ігнорувати.

Я коротко наказав Тані зібрати нараду.

Робота знову брала своє. Але навіть вона вже не могла остаточно заглушити те, від чого я так уперто тікав.

Аліна

Я тільки-но встигла сісти за стіл, відкрити ноутбук і зробити вигляд людини, яка зранку вже “в процесі”, як телефон коротко завібрував. Повідомлення від Тані.

“Владислав Олександрович чекає вас у своєму кабінеті. Мінінарада.”

Я підняла брови, перечитала ще раз і ледь стримала тихе фиркання. Оце так ранок. Ще кава не встигла нормально подіяти, а вже нарада. Цікаво, що такого могло трапитись, що він вирішив зібрати всіх отак — різко, без попередження, з самого ранку.