Розділ 8.

Я впевнено крокувала до будівлі, в якій тепер офіційно знаходилась моя робота, і намагалась виглядати так, ніби це абсолютно звичайний ранок, а не початок нового етапу мого життя з підвищеним рівнем нервової напруги й Владом Литвином у головній ролі.

Вихідні, якщо чесно, були… так собі. Зовсім не такими, на які я розраховувала.

Поліна постійно десь зникала: то справи, то подруга, то “я ненадовго” — і знову її нема. Соня, моя найкраща подруга і зазвичай головний рятівник від самотності, теж раптово виявилась людиною з насиченим соціальним життям. Тож в результаті я провела майже всі вихідні наодинці з собою. А це, як виявилось, небезпечна компанія.

Спочатку я наївно вирішила бути відповідальною і занурилась у вивчення всього, що стосувалось нової роботи. Рівно до того моменту, поки не зрозуміла, що замість того, щоб відволікатись, я тільки глибше занурююсь у думки про те, як саме мені тепер уникати Влада, якщо: по перше, ми працюємо разом; по друге, наші кабінети навпроти; та й виходити в коридор — це майже гарантовано зустріти його.

“Геніально, Аліно. Просто стратег року.”

Тоді я здалась. Закрила ноутбук, взяла з полиці перший-ліпший любовний роман й дозволила собі втекти — в чужу історію, чужі проблеми й чуже кохання, яке, на щастя, не мало нічого спільного з моїм життям. Тож книга й сон стали моїм тимчасовим притулком. І, треба визнати, спрацювали.

А тепер — понеділок. І я знову тут.

Коридор офісу зустрів мене знайомою тишею і стриманим діловим ритмом. Я йшла до свого кабінету рівно й спокійно, навіть трохи надто впевнено — ніби намагалася переконати не когось іншого, а саму себе.

За своїм робочим місцем вже сиділа Таня. Тож я кинула на неї короткий погляд і чемно привіталась:

— Доброго ранку.

У відповідь отримала кивок. Такий, знаєте, з серії: радій, що я взагалі звернула на тебе увагу.

Ну що ж. Взаємність — штука добровільна.

Я проігнорувала це з максимальною гідністю, відчинила двері й зайшла до свого кабінету.

Роботи мені поки що не доручили — Назар ще в п’ятницю казав, що спочатку буде нарада, а вже потім все інше.

До неї залишалось пів години.

Я чекала цієї наради з дивним відчуттям — ніби ось-ось відкриються двері не просто в конференц-залу, а в нову реальність, у якій я вже не можу прикидатись. 

Коли настав час, я підвелась, зібрала блокнот і ручку й пішла до потрібної зали. Коридорами прямували й інші — мої нові колеги. Вони рухались упевнено, обмінювались короткими фразами та жартами. Майже біля самих дверей я зіткнулась з Назаром.

— Привіт, — усміхнувся він, так, ніби ми знайомі сто років, а не кілька днів.

— Привіт.

Ми зайшли всередину й ледь встигли розсістися по місцях, як двері знову відчинились. І Влад пройшов до свого місця, кинув короткий погляд на всіх присутніх — оцінюючий, уважний — і відразу взяв слово.

— Доброго ранку, — сказав він спокійно, без зайвих слів. — Почнемо.

Його голос був рівний, упевнений, такий, що не залишав простору для сумнівів чи зайвих думок. Він говорив чітко, структуровано. Новий етап проєкту, цифри, ризики, терміни, логіка процесів — усе лягало в голові в правильному порядку.

Я слухала уважно й швидко записувала ключові моменти. Свідомо не дивлячись на нього. Слухати — можна. Дивитись — небезпечно.

Так було простіше.

— Для нас важливо правильно подати концепцію партнерам, — продовжив він. — Це не просто цифри. Це історія, у яку вони мають повірити.

Я машинально кивнула, роблячи нотатку. 

“Історія… так, з цим я якраз вмію працювати”, — промайнула думка.

Коли він закінчив основну частину, почались конкретні вказівки.

— Назар, підготуй таймінг і узгодь дедлайни з відділами.

— Добре, — коротко відповів Назар.

— Юристи — правки по договору.

І тут він зробив паузу.

Я відчула на собі його погляд ще до того, як він вимовив моє ім’я. Це було майже фізично — ніби він торкнувся до мене.

— Аліна.

Я підвела голову.

— Вам потрібно підготувати презентацію та виступ для наступної зустрічі з партнерами. Структуру ви чули. Акценти — теж.

— Добре, — спокійно відповіла я, навіть здивувавшись, наскільки рівно прозвучав мій голос.

Він кивнув, але перш ніж звернутись до інших, затримав погляд на мені трохи довше, ніж це було потрібно для звичайного робочого контакту. Лише мить, але достатню.

Я дуже сподівалась, що цього ніхто не помітив. А ще більше — що я сама не надала цьому надто великого значення.

Після наради я повернулась до свого кабінету й нарешті дозволила собі просто працювати. Лише я, екран ноутбука і чітке завдання. І, мабуть, саме тому робота пішла легко — ніби мозок зрадів, що йому дали конкретну опору.

Через кілька годин усе було готово, тому я зібрала матеріали, глибоко вдихнула і пішла до Влада.

Звісно, Таня була на своєму місці. Куди ж без цього.

— Скажіть, будь ласка, до Владислава Олександровича зараз можна? — максимально нейтрально, майже чемно.

— Він зайнятий, — відповіла вона, навіть не підводячи очей. — Звільниться хвилин через десять.

— Добре, тоді пізніше підійду, — сказала я й одразу розвернулась. Стояти поруч і грати в мовчазну дуель поглядів мені не хотілось.

Через десять хвилин я знову була тут.

— Тепер можна?

— Через кілька хвилин, — кинула Таня вже з помітною ноткою роздратування.

І тут я зрозуміла: “Ага, знову”. 

Тож цього разу я не пішла. Залишилась стояти поруч. Спокійно. Нерухомо. Без коментарів.

І тоді Таня за хвилину, ніби роблячи мені велику послугу, сказала:

— Можете зайти.

“Дякую, ясновельможна”, — подумки відказала я, але вголос лише кивнула.

Я постукала у двері.

— Заходь, — почувся його голос.

Відчинивши двері, я завмерла на секунду.

Влад стояв біля вікна. Просто стояв і дивився кудись назовні, а в момент, коли я зайшла, саме розвертався до мене.