Розділ 7.2

Я зайшла до кабінету — світлого, просторого, надто правильного. Великі вікна, багато повітря, стриманий інтер’єр без зайвих деталей.

Поки йшла до столу, мимоволі оглядала простір навколо, намагаючись зрозуміти не кабінет, а його власника. Зупинилась біля крісла, на секунду затрималась — і сіла. Я підняла погляд саме в той момент, коли Влад сідав на своє місце за столом.

Кілька секунд напруженої тиші. Та я все ж таки не втрималась.

— У тебе дуже мила секретарка, — сказала я рівним тоном, навіть трохи солодким.

Він нічого не відповів. Лише глибоко вдихнув і відвів погляд убік, із ледь помітним роздратуванням. Цього було достатньо.

“Отже, розуміє. Або принаймні здогадується.”

І тут у голові виникла ще одна думка — небажана, але настирлива: “А раптом у неї є причина так себе поводити?”

Я уважніше подивилась на нього. Можливо, він усе чудово розуміє. Можливо, навіть більше, ніж показує. А може… між ними щось є. Я відчула дивний укол — не ревнощі, ні. Швидше цікавість, змішану з настороженістю. Хоча, добре, визнаю, ревнощі тут теж були, але не в такій великій мірі, як все інше. Тож я вирішила поки просто мовчки поспостерігати.

Після короткої паузи він нарешті заговорив:

— Я все ще вважаю, що ти навряд чи та людина, яку я шукав на цю посаду. Але… — він злегка нахилив голову, — буду радий помилитись. Цікаво, що з цього вийде.

Я слухала його і ловила себе на одній простій думці: здається, він сам не знає, чого хоче. І це читалось у кожному слові, у кожній паузі.

— Я теж не планувала у тебе працювати, — спокійно відповіла я. — І не з власної волі сюди прийшла, якщо ти помітив. Але вже сталось — так як сталось.

Він уважно дивився на мене, ніби зважував кожну мою інтонацію.

— Ти працювала раніше в подібних компаніях?

— Так, — коротко сказала я, простягнувши йому теку. — Тут є все, що тобі потрібно.

Він взяв її й почав переглядати. Я ж у цей момент вивчала його обличчя — зосереджене, серйозне, надто спокійне.

“Цікаво, що ти думаєш насправді, Владиславе Олександрович?”

Через деякий час він закрив теку й знову підняв на мене погляд.

— Добре. Думаю, у нас може вийти непогана співпраця. Раніше частину цих обов’язків виконувала Таня, — він кивнув у бік дверей. — Але через обсяг роботи вона не завжди справлялась.

“Звісно. Вона ж дуже зайнята”, — іронічно відповіла я подумки.

— Інша частина обов’язків якраз за твоєю спеціальністю, — продовжив він. — Тож із посадою менеджера з міжнародних комунікацій ти впораєшся.

Я мовчки слухала. Коли він замовк, я нічого не сказала. Просто дивилась на нього.

Так і не дочекавшись моєї відповіді, він нахилився трохи вперед, і додав:

— Тож… ти все ще згодна працювати тут? — а потім, із ледь помітною усмішкою, додав: — Чи скажеш вдома, що не підійшла на цю посаду?

Я ледь підняла брови.

“Це він зараз перевіряє мене?”

Мовляв: “Ти не злякалась? Не передумала працювати зі мною?”

— Згодна, — впевнено відповіла я.

Він кивнув, усмішка нікуди не зникла.

— Добре.

Влад простягнув мені іншу теку.

— Тут усе, що потрібно для початку. Сьогодні п’ятниця, тож ознайомся, розберись. А з понеділка почнеш працювати повноцінно.

— Добре, — сказала я, взявши теку.

— Твій кабінет і все інше тобі покаже Таня, — додав він і натиснув кнопку виклику на телефоні.

Поки ми чекали, він подивився на мене трохи м’якше.

— Радий вітати тебе у нашій команді. Сподіваюсь, тобі тут сподобається.

— Дякую, — відповіла я. — Я теж на це сподіваюсь.

І в цю мить я чітко усвідомила: це була не просто співбесіда. Це був початок чогось значно складнішого, ніж нова робота. І ми обидва це відчували — навіть якщо ще не були готові зізнатись у цьому вголос.

До кабінету зайшла Таня. Рівна постава, ідеальна зачіска, усмішка — та сама, відрепетирувана, яку надягають, як маску. І тоді Влад підвів погляд.

— Аліно, — звернувся він до мене, а потім до неї, — це Левицька Аліна Анатоліївна. З сьогоднішнього дня вона працює з нами.

З нами. Звучить майже як вирок.

Таня на мить завмерла. Лише на мить — настільки коротку, що її легко було б не помітити, якби я не дивилась уважно. Але я дивилась. Її усмішка залишилась на місці, проте очі… очі не посміхались.

— Дуже приємно, — сказала вона рівно, кивнувши мені.

— Покажеш Аліні її кабінет і все тут, — додав Влад.

— Залюбки, — так само рівно відповіла Таня.

Я міцніше стиснула теку в руці й підвелась. Таня повернулась до мене:

— Ходімо.

Перед виходом я ще раз глянула на Влада. Він дивився на мене уважно, трохи задумливо. Я кивнула, та швидко пішла за нею.

Ми вийшли в коридор. Таня миттєво втратила всю свою люб’язність, ніби хтось вимкнув світло. Вона підійшла до свого столу, різко взяла ключі, зробила кілька швидких кроків і зупинилась біля дверей навпроти. Та почала їх відкривати.

І саме в цей момент до мене дійшло.

— Ось, — сказала вона сухо.

Я повільно перевела погляд на двері. Навпроти. Просто навпроти кабінету Влада. Вийдеш у коридор — і перше, що побачиш, це його двері. А він — мої.

“Просто чудесно. Це він так тонко знущається чи це випадковість?”

Таня зайшла всередину, а я за нею.

— Це ваш кабінет, — байдуже сказала вона, простягнувши мені ключі.

Я взяла їх.

— Якщо що — знаєте, де мене знайти, — додала вона без жодного натяку на бажання, щоб я справді її знайшла.

І вийшла. Просто так. Зачинивши за собою двері.

Я ще секунду дивилась їй услід, а потім криво всміхнулась.

“Гаразд, Таню. Здається, ти вирішила, що я — проблема.”

Я озирнулась навколо. Кабінет був невеликий, але світлий. Вікно, акуратний стіл, шафа, полиця для паперів. Нічого зайвого. Нічого чужого. І, дивно, але… мені тут сподобалось.

Я поклала сумку, сіла за стіл і відкрила теку, яку дав Влад. Документи, схеми, назви проєктів. Робота. Справжня.