Розділ 7.1

Я повільно спускалась сходами на перший поверх, ніби це був не звичайний ранок, а якийсь вирішальний момент мого життя. Хоча, якщо бути чесною, так воно й було. Я була повністю зібрана, тримаючи у руці сумочку й теку з документами.

Зайшовши на кухню, я з полегшенням видихнула. Тиша. Абсолютна, рідкісна, майже розкішна. Всі вже давно розбіглися по своїм справам. А моя співбесіда була призначена не на самісінький ранок — і це було маленьким подарунком для мене. Я змогла спокійно зібратись, без поспіху та сторонніх поглядів.

Я поклала сумочку й теку на маленький диванчик й підійшла до кавоварки. Натиснула кнопку, і знайомий звук почав наповнювати кухню життям. Поки машина працювала, я сперлась стегном об стільницю й спробувала… налаштуватись. Глибокий вдих. Видих.

“Ти професіонал. Ти це вмієш. Це просто співбесіда.”

І тут, звісно ж, моя свідомість зробила те, що вміє найкраще: почала сварити мене. Вкотре за останні дванадцять годин.

“Навіщо. Навіщо ти вчора погодилась? Ти ж могла сказати, що подумаєш. Могла попросити час. Могла вдати, що погано почуваєшся. Могла…”

Ідей, як уникнути цього, раптом з’явилось більше, ніж вакансій на ринку праці. Але всі вони були запізнілі. Вчора, за вечерею, мені здалось, що в мене немає вибору. Сьогодні ж вибір був — але лише між “йти” і “виглядати істеричною”.

Кава була готова. І я взявши чашку, зробила ковток — гіркий, гарячий, ідеальний смак. Їсти мені не хотілось. Як завжди, коли я нервую. А нервувати, скажімо так, було через що.

“Ти йдеш на співбесіду до чоловіка, якого намагаєшся уникати. Чудовий план, Аліно!”

Я не могла уявити, як це — працювати з ним. Одне — бачити його кілька разів на сімейних зустрічах. Інше — робота, щоденні зустрічі, розмови. І це ще без урахування того, що я клялась собі триматись подалі від нього.

Я зробила ще ковток кави, ніби вона могла дати мені відповіді. Не дала.

І саме в цей момент я почула звук вхідних дверей, і завмерла. Двері відчинились, а потім зачинились.

Я насторожено прислухалась, намагаючись зрозуміти, хто це міг бути. В такий час у будинку зазвичай нікого не було. Абсолютно нікого.

І раптом у дверях кухні з’явилась Поліна.

Я навіть кліпнула, ніби це могла бути галюцинація від недосипу й надміру кави. Бо за всіма логічними законами світу Поліна мала бути вже на роботі, або хоча б десь у дорозі, з ідеально зібраною сумкою, рівною поставою і тим своїм “я все контролюю” виглядом. А натомість переді мною стояла вона — жива, справжня і… вчорашня.

В буквальному сенсі.

Та сама сукня. Та сама зачіска. Той самий вигляд, з яким вона вчора пішла, і тільки зараз поверталась додому.

Я привіталась, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально нейтрально й не видавав мого внутрішнього: “Що, вибач, тут відбувається?”

— Як… вчора відсвяткували? — запитала я так, ніби ми бачимось щодня вранці після нічних гулянь.

Поліна виглядала трохи втомленою, але що дивно, настрій у неї був… хороший. Навіть легкий. Я миттєво зрозуміла, що святкування таки вдалося.

— Добре, — сказала вона. — Було багато людей, яких я давно не бачила. От і… залишилась.

Залишилась.

Слово зависло в повітрі, як маленька бомба.

Потім вона глянула навколо і, ніби між іншим, запитала:

— Тут ще хтось є?

— Ні, — відповіла я.

— Добре, — кивнула вона. — Мені на роботу збиратись треба.

Я кивнула у відповідь:

— Звісно, йди.

Вона вже майже вийшла з кухні, коли раптом зупинилась. Ніби щось клацнуло в голові. Поліна повернулась, ще раз уважно оглянула мене з голови до п’ят, і запитала:

— А ти куди це зібралась?

Я здивовано підняла брови.

— Як куди? — перепитала я. — На співбесіду. Ту саму, на яку ви всі вчора так дружно мене вмовляли.

На секунду її обличчя ледь скривилось, ніби вона щойно згадала щось не дуже зручне.

— А-а-а… — протягнула вона. — Точно.

— Ну… — додала вона після паузи, — удачі тобі.

І пішла.

— Ага, дякую, — пробурмотіла я їй услід, трохи кривлячись, але вона вже зникла за дверима.

Я залишилась на кухні сама, і зробила ковток уже майже холодної кави й піймаючи себе на дивному відчутті. До думок про майбутню роботу додалась ще одна — настирлива, неспокійна.

Поліна була… іншою.

Не прийти додому ночувати. Запізнитись на роботу. Забути про мою співбесіду. Поліна, яка завжди все пам’ятала, все планувала, все тримала під контролем.

“Може, це я просто давно живу окремо? Може, вона змінилась, а я пропустила цей момент? Чи ми й справді помінялись місцями?”

Раніше таке було б моєю історією. А тепер — навпаки.

Все це було дивно. Трохи тривожно. Але я вирішила, що зараз це не моя справа. У мене вистачає своїх проблем.

Я допила каву, взяла сумочку й теку, глибоко вдихнула та рушила до виходу.

Приїхавши на місце, я припаркувалась і кілька секунд просто сиділа в машині, дивлячись на багатоповерхову офісну будівлю перед собою.

“От і все, Аліно. Зараз зайдеш — і назад дороги вже не буде.”

Хоча, якщо чесно, дороги назад не було ще з вчорашнього вечора. Просто тепер це стало офіційно.

Я глибоко вдихнула, вийшла з машини і попрямувала до входу.

Усередині було прохолодно й надто правильно. Я побачила дівчину за стійкою, підійшла, привіталась, представилась і сказала, до кого саме прийшла. Вона щось швидко перевірила у себе, кивнула і вказала вбік:

— Ліфт праворуч. П’ятий поверх.

— Дякую, — відповіла я й рушила до ліфта, відчуваючи, як кожен крок звучить надто голосно.

П’ятий поверх зустрів мене простором і тишею. Великий хол, кілька коридорів, двері — і жодного натяку, куди саме йти далі. Я вже встигла подумати, що це якийсь тест на орієнтацію в просторі, як із одних дверей вийшов хлопець, трохи старший за мене.

— Перепрошую, — звернулась я, — підкажіть, будь ласка, як пройти до кабінету Владислава Олександровича?