Розділ 6.2

За кілька хвилин ми з мамою зайшли до вітальні, і майже відразу до нас приєдналась Поліна. Вона вже переодягнулась у світлу сукню, в якій вона завжди виглядає чарівно. Я мимохіть відзначила, як зібрано вона тримається, ніби й нікуди не поспішає, хоча ще зовсім недавно говорила протилежне.

Вона привіталась, і тато жестом всіх запросив сідати до столу. Ми розмістились дуже очікувано: тато — по центру, з одного боку — я з мамою, з іншого — Влад і Поліна.

“Чудово. Просто ідеальна геометрія.”

За вечерею тато щось розповідав — про роботу, про знайомих, про якісь дрібниці, що зазвичай легко проходили повз мою увагу. Мама з Поліною час від часу вставляли свої коментарі, а Влад підтримував розмову короткими, влучними фразами.

Я ж просто сиділа, слухала та їла. Але водночас все було не так просто. Бо кожна клітина мого тіла була надто чутливою до його присутності. Як він сидить. Як рухає рукою. Як нахиляє голову, коли слухає тата.

“Розслабся, — наказувала я собі. — Це просто вечеря. Нічого особливого.”

Ага, звісно.

Через кілька хвилин тато раптом звернувся до Поліни — якраз після того, як вона вже вкотре глянула на годинник.

— Щось не так? — запитав він уважно.

Поліна на секунду зам’ялась, обдумуючи відповідь, а потім спокійно, рівно відповіла:

— Просто я ще планувала сьогодні заїхати до Маші. Привітати її з днем народження.

Тато затримав на ній погляд. Довше, ніж потрібно. А тоді, з тією своєю легкою, та звичною інтонацією, запитав:

— А ти говорила про це Владу?

В очах Поліни чітко читалось одне-єдине питання: “А це ще навіщо?”. Але вона нічого не сказала. Просто дивилась на тата — трохи здивовано та насторожено.

І тоді тато, ніби відповідаючи на її мовчазне питання, додав:

— Ви ж могли б разом туди поїхати.

Поліна розплющила очі ще ширше, а Влад ледь помітно напружився. І тоді він нарешті заговорив:

— Мабуть, буде краще, якщо Поліна поїде сама, — сказав він спокійно. — Хай повеселиться.

По ньому було видно: бажання їхати туди у нього було рівно нуль.

Тато, здавалось, хотів ще щось додати. Я чітко бачила у його погляді, що в нього вже визрівала якась ідея, але він не встиг.

Після цієї короткої паузи Поліна раптом різко повернулась до мене й абсолютно буденно запитала:

— Аліно, до речі, як у тебе справи з пошуком роботи?

Я відчула, як усі погляди одночасно перемкнулись на мене.

“О, прекрасно. Саме цього мені зараз якраз і бракувало.”

Я кинула на Поліну погляд, у якому було все: і подяка, і легке роздратування, і мовчазне “ти геній переведення тем”. Якщо б поглядами можна було говорити, мій би сказав: “спасибі, сестро, дуже вчасно”.

Після свого більш ніж красномовного погляду в бік Поліни я, зібравши всю свою показну врівноваженість, спокійно відповіла:

— Сьогодні знайшла кілька варіантів. А завтра вже домовлюсь про співбесіди.

Поліна ледь помітно усміхнулась, явно радіючи, що змогла перевести всю увагу на мене. Я майже фізично відчула її полегшення.

Тато ж, цього разу, явно вирішив не зупинятись.

— Ну, якщо що, — сказав він, дивлячись на мене з тією батьківською впевненістю, — пам’ятай, що ти завжди можеш працювати в мене.

— Я пам’ятаю, — відповіла я з легкою, майже слухняною усмішкою. — Але все одно не хочу працювати в тебе. Моє рішення не змінювалось.

Настала коротка пауза. Така, знаєте, трішки небезпечна. Коли начебто ще нічого не сказано, але в повітрі вже відчувається щось дуже погане.

І раптом тато змінився. На обличчі з’явився той самий вираз — “я щойно вирішив усі проблеми людства і можливо трохи більше”.

— До речі, — звернувся він до Влада, — ти ж планував співпрацю з іспанцями?

“Ні. Ні-ні-ні. Тільки не це.”

— Так, — обережно відповів Влад.

— От бачиш! — тато задоволено кивнув. — Аліна могла б тобі в цьому дуже допомогти.

У мене всередині щось обірвалось.

“Все. Кінець. Всесвіт явно сьогодні не на моєму боці.”

Я різко перевела погляд на Влада. Він виглядав… спокійним. Занадто. Але водночас — абсолютно шокованим. У мене навіть промайнула ідіотська думка, що якби в нього зараз у роті була вода, він би нею точно подавився.

І от після цієї секундної внутрішньої аварії він поглянув на мене. І я зрозуміла — він думає про те саме, що й я.

“Нам не можна працювати разом.”

Я швидко повернулась до тата й майже різко сказала:

— Ні.

— Чому? — щиро здивувався він і вже повертаючись до Влада додав: — Ти ж сам казав, що шукаєш помічника зі знанням іспанської. Аліна її чудово знає, та й в усьому іншому розбирається.

Всередині мене наростала паніка. Справжня. Глуха.

— Я не думаю, що це хороша ідея… — сказала я, намагаючись звучати стримано.

— Я сумніваюсь, що… — одночасно зі мною почав Влад.

— Даремно ви так категорично відмовляєтесь, — перебив нас тато, навіть не помітивши нашої синхронності. — Мені здається, це чудова ідея.

“Супер. Просто супер.”

Я зрозуміла, що наша з Владом реакція починає виглядати підозріло, тож швидко змінила тактику.

— У мене не так багато досвіду, — сказала я м’якше. — Можливо, Влад шукає когось більш компетентного.

“Закрийте тему. Закрийте. Ну, будь ласочка.”

Але ні.

— Я теж думаю, що це хороша ідея, — раптом сказала мама.

— Так, це було б зручно всім, — підтримала її Поліна.

Я злісно подивилась на сестру.

“Всім, кажеш? Всім, крім мене. І, здається, Влада теж.”

Влад мовчав кілька секунд, а потім спокійно, надто спокійно сказав:

— Якщо Аліна хоче, то можна було б спробувати попрацювати.

Я знову поглянула на нього — цього разу вже з відвертим здивуванням. І миттєво зрозуміла: він просто вирішив змінити тактику, і перекинув рішення на мене.

“Чудово. Просто чудово. Дякую.”

І разом із злістю промайнула ще одна думка — небезпечна: “А раптом він таки вирішив ризикнути?..”