Розділ 6.1

Щойно я зайшла до будинку, як побачила, що тато з Владом уже підіймаються сходами.

“Стійте, — подумки благала я, — хоча б трохи повільніше…”

Я швидко рушила за ними, намагаючись не відставати, хоча валіза в моїй руці була зовсім не з легких. Вона важила рівно стільки, щоб нагадати мені про кожну зайву сукню, кожну книжку і кожне “та нехай буде, може знадобиться”, яке я колись промовляла, збираючи речі. Але відставати я не могла. Вони прямували до моєї кімнати, і думка про те, що хтось заходить туди без мене, викликала дивний внутрішній спротив.

Майже біля дверей я таки їх наздогнала. Тато зупинився, повернувся до мене й запитально підняв брови.

— Можна? — запитав він, киваючи на двері.

Я кивнула. Автоматично. Хоч у голові одночасно кричало гучне й дуже переконливе “ні”.

Тато зайшов першим, за ним — Влад із коробкою в руках. Я ступила слідом, подумки щиро “подякувавши” батькові за те, що він без жодних сумнівів завів людину, якої я всіма силами планувала уникати, прямо в мій особистий простір. Просто ідеально. Браво.

Тато відразу поставив валізу біля комода, а Влад пройшов трохи далі. Я, ставлячи свою валізу поруч з іншою, краєм ока спостерігала за ним. Він робив вигляд, що шукає, куди поставити коробку, але я бачила, як швидко й уважно він оглянув кімнату. Погляд ковзнув по стінах, по полицях, по ліжку, по столу, затримався на секунду на дрібницях — ніби він мимоволі збирав про мене більше інформації, ніж мав право знати.

Зрештою він обережно поставив коробку на підлогу.

— Ну от і все, — сказав тато, задоволено оглядаючись. — А ти переживала.

“Ти навіть не уявляєш, через що саме”, — подумала я, але вголос лише усміхнулася.

— Дуже вам дякую, — сказала я, якраз у той момент, коли вони вже рушили до виходу.

Коли двері за ними зачинилися, я нарешті видихнула з полегшенням. Щоправда, це полегшення тривало рівно дві секунди. Бо майже відразу в голову прийшла нова, дуже “приємна” думка: він же буде з нами на вечері.

І навіщо тільки тато його запросив?

Я підійшла до дзеркала, уважно подивилася на себе, поправила волосся, трохи пригладила пасмо біля щоки, щоб впевнитись, що виглядаю добре. 

Ще на мить затримавшись в кімнаті, я швидко зрозуміла: відсидітися тут в мене не вийде. Та й мама просила допомогти.

Тож зібравшись із силами, я вийшла з кімнати й попрямувала на кухню.

До кухні я йшла майже навшпиньки, обережно, ніби могло статись щось жахливе, якщо я раптом наткнуся на нього. І тільки коли ступила на кухню, дозволила собі тихо видихнути.

“Дякую, всесвіте. Хоч один маленький бонус за сьогодні.”

Мама саме завершувала приготування. На кухонному острівці вже стояли страви, від яких пахло домом, теплом і чимось дуже звичним — тим, що завжди трохи заспокоює, навіть коли всередині буря.

— Чим допомогти? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав нормально. Просто нормально. Без внутрішнього тремтіння.

— Виклади м’ясо, — мама кивнула на деко. — А потім накриватимеш на стіл.

Я слухняно взялася до справи. Руки рухались автоматично, відпрацьовано, та й загалом я виглядала спокійною та зосередженою. Але це було тільки зовні. Всередині ж в мене тільки наростала тривога, яку я намагалась заспокоїти. 

“Добре, Аліно. План такий: не панікувати. Не дивитися. Не думати. Поводитися так, ніби він просто… повітря. Дуже високоякісне, але повітря.”

Закінчивши на кухні, я взялася за сервірування і попрямувала до вітальні. Зайшовши туди, я знову зітхнула з полегшенням. Порожньо.

“Ще один бал тобі, всесвіте. Але не розслабляйся.”

Я швидко сервірувала стіл, розставляючи прибори й тарілки трохи швидше, ніж зазвичай. І як тільки зібралась повертатися назад на кухню, до вітальні зайшли тато й Влад.

Ми розминулися майже впритул. Я пройшла повз, навіть не дивлячись у його бік, і відчула, як серце робить дивний кульбіт — без дозволу і без попередження.

На кухні я взяла кілька тарілок зі стравами і понесла їх, знов прямуючи до вітальні, коли в коридорі раптом з’явилась Поліна, яка тільки що повернулась.

Я зупинилася, а вона кивнула на тарілки в моїх руках:

— Що тут відбувається?

— Та нічого особливого, — знизала я плечима. — Просто сьогодні з нами вечеряє твій наречений.

Поліна ледь помітно змінилась в обличчі. І я, звісно, помітила це.

— Ти цьому не рада? — запитала я.

— Не дуже, — зізналась вона. — Я взагалі не планувала затримуватись вдома. Хочу поїхати до Маші на день народження. Заїхала просто переодягнутись.

Я хмикнула.

— Думаю, так легко в тебе втекти не вийде.

Поліна скривилась і щось нерозбірливо пробурмотіла собі під ніс, а потім зітхнула:

— Добре. Тоді піду відразу переодягнусь, щоб потім не гаяти часу.

— Давай, — кивнула я.

І, розвернувшись, таки пішла до вітальні.

Я зайшла, і відразу краєм ока помітила, що тато з Владом сидять на дивані й щось серйозно обговорюють. Я не поверталась до них, підійшла до столу й почала ставити тарілки зі стравами.

Мої руки трохи тремтіли. І хоч це було не критично, але достатньо, щоб я це відчула.

Я зробила все швидко, і майже втекла назад — адже весь цей час поки я була там, відчувала на собі його погляд.

Не нав’язливий. Не зухвалий. Просто уважний.

“Чудово, — подумала я, виходячи з вітальні. — Вечеря ще навіть не почалась, а я вже нервую. Прекрасний початок, Аліно. Просто ідеальний.”