Розділ 5.2

Аліна

Кілька днів відтоді, як я повернулася додому, минули… не так погано, як я собі уявляла в перший день. Хоча відчуття, що я тут ніби гість, все одно не зникало. Будинок був тим самим, запахи, звуки, навіть скрип сходів — знайомі до болю. А от я в цьому всьому — ніби трохи не на своєму місці.

Учора я таки намагалася поговорити з Поліною. Але з неї майже нічого не вдалося витягнути. Я лише зрозуміла одне: у неї були свої причини погодитися на цей шлюб. Причини, про які вона поки не готова говорити. В її словах, у погляді, у надто спокійній інтонації — все це читалося між рядками. І я вирішила не тиснути. Не зараз. Можливо, колись вона сама скаже. А можливо й ні.

Все ніби йшло більш-менш… якби не один нюанс. Великий, незручний, абсолютно недоречний нюанс на ім’я Влад.

Почуття до нареченого сестри — звучить як сюжет для дуже поганої мелодрами. І я щиро сподівалася, що в моєму житті такого не буде. Але, як виявилось, життя не питає, що нам підходить, а що ні. І хоч як я переконувала себе, що з часом усе мине, що це просто емоційний сплеск після повернення додому, та почуття не збиралися зникати. Навіть не слабшали. Вони просто були. Тихо. Уперто.

Я розуміла, що за кілька днів вони й не могли раптово зникнути. Це було б надто зручно. Але я все одно трималася за надію, що колись таки стане легше. Особливо якщо я й далі дотримуватимусь свого плану — триматися від нього подалі. Максимально подалі. Настільки, наскільки це взагалі можливо в одному місті й одній родині.

Щоб не загрузнути в цих думках остаточно, сьогодні я вирішила зайнятися чимось корисним — пошуком роботи. Сіла з ноутбуком, відкрила сайти з вакансіями й уже близько години гортала оголошення, відмічаючи ті, що хоча б приблизно мені підходили. План був простий: сьогодні вибрати, а завтра домовитися про співбесіди.

Але, звісно ж, реальність вирішила внести свої корективи, коли раптово задзвонив телефон. І кур’єр повідомив, що зараз доставлять мої речі. Ті самі, які я, не бажаючи тягти з собою через півсвіту, відправила поштою.

— Буду хвилин за п’ять, — сказав він.

Я поклала слухавку, встала й вийшла зі своєї кімнати. Вже на першому поверсі, проходячи повз кухню, я почула, як мама щось дістає з холодильника.

— Аліно? — покликала вона, помітивши мене.

Я зупинилася у дверях.

— Ти куди так поспішаєш? Ми ж зараз вечеряти будемо, тато вже в дорозі.

Я скептично посміхнулася й окинула себе поглядом, демонстративно показуючи свій вигляд: легкий топ, джинсові шорти, шльопанці, та просто розчесане волосся. Без укладки. Без макіяжу. Максимально “домашня версія”.

— Мам, я в такому вигляді навряд чи кудись далеко зібралася, — сказала я. — Просто кур’єр зараз мої речі привезе.

Вона усміхнулася.

— Добре. Давай швидко, а потім приходь допомагати.

— Вже біжу, — відповіла я вже на ходу.

І пішла до виходу.

Вийшовши на вулицю, я відчинила ворота й зупинилася, чекаючи кур’єра. Вечір повільно опускався, повітря було теплим, майже липким. Я вдихнула глибше й раптом подумала, що разом із цими речами в дім повертається ще одна частина мого життя — та, яка була до цього.

Кур’єр з’явився рівно в зазначений час, і швидко, майже байдуже, вивантажив мої речі просто на подвір’ї: одну велику валізу, другу — трохи меншу, і ще коробку. На вигляд вона була цілком невинна, десь розміром із мою середню валізу, але я знала — вона важка, підступно важка.

Після того він чемно попрощався й поїхав. Його машина ще не встигла зникнути за поворотом, а я вже стояла, дивлячись на свої речі, й думала, як, скажіть на милість, затягнути це все в дім. А потім ще й на другий поверх. І паралельно з тим, дивувалася сама собі: як я взагалі все це тягла до пошти в Іспанії? Очевидно, адреналін і бажання швидше повернутись додому роблять людину надлюдиною.

Я вже хотіла зачинити ворота, коли на подвір’я заїхала татовa машина. Я ледь встигла зітхнути з полегшенням, як слідом за нею заїхала ще одна автівка. Незнайома. Серце зробило дивний кульбіт — той самий, який мені дуже не подобався.

Тато вийшов із машини й попрямував до мене. Але мою увагу перехопив рух з іншого боку — з тієї другої автівки теж хтось вийшов. І, звісно ж, це був Влад.

“От тобі й уникай його, — майнула думка. — А він ще й додому приїжджає.”

Я дивилася, як він іде в мій бік, і відчувала, як у грудях з’являється знайоме напруження — ніби хтось дуже невчасно повернув ручку гучності моїх емоцій угору.

— Це ти так нас зустрічаєш? — жартівливо сказав тато, окинувши поглядом мене й валізи.

Його голос миттєво повернув мене в реальність. Я переключилася на нього, ніби нічого особливого не відбувалося.

— Просто стою і пригадую, — відповіла я в тон, — як ти вчив мене справлятися з труднощами.

Я кивнула в бік речей, маючи на увазі їх.

— Ну, цього разу тобі з твоїми труднощами допоможуть, — усміхнувся тато і, повернувшись до Влада, додав: — Правда ж, Владе? Допоможемо?

— Звісно, — кивнув він.

Я ледь стрималась, щоб не фиркнути. Просто чудово. Я ж зовсім не це мала на увазі, коли згадувала татові уроки життя. От тобі й договорилася.

— Я наче знав, що знадобиться допомога, — додав тато. — Коли вмовляв Влада заїхати до нас на вечерю.

Я мимохіть поглянула на Влада. “Вмовляв” значить, а це цікаво. Отже, виявляється він не горів бажанням сюди їхати? І раптом мене вдарило іншим усвідомленням: а що, як він теж намагався мене уникати?

Я зустріла його погляд — уважний, зосереджений, трохи напружений. І зрозуміла: так, саме це він і робив.

— Ну що, ходімо, — сказав тато й, нахилившись, підхопив велику валізу.

Влад затримався на кілька секунд. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, а потім — нижче, оцінюючи мій домашній вигляд. Потім він ледь усміхнувся і нахилився, взявши ту саму зрадницьку коробку.

І тільки в цю мить до мене дійшло. Я виглядала так само, як тоді. Під час нашої першої зустрічі. І він це пам’ятав.