Розділ 5.1

Влад

Я не знав, що робити. І це було… лякаюче.

Мабуть, вперше в житті я перебував усередині власних думок, як у тумані, без чіткого плану, без готового рішення, без звичного внутрішнього голосу, який зазвичай холодно й точно підказував: “ось так буде правильно”. Раніше все було просто. Моє життя завжди було розкладене по полицях — крок за кроком, угода за угодою, рішення за рішенням. Я знав, чого хочу, і знав, чим готовий пожертвувати заради результату.

А тепер — ні.

Один момент. Одна випадкова зустріч кілька днів тому в торговому центрі. Один погляд. Аліна.

Я злився на себе за це ім’я в голові. За те, як легко воно там оселилося. За те, що варто було мені на мить втратити контроль — і все пішло шкереберть.

Коли кілька тижнів тому батько запропонував цей шлюб, усе виглядало логічно. Навіть зручно. Донька його знайомого, гарна сім’я, правильні зв’язки, вигода для обох сторін. Я погодився без сумнівів. Не тому, що хотів весілля, а тому, що так треба. Я завжди знав, що рано чи пізно одружуся. І якщо вже це має статися, то нехай буде раціонально.

Я тоді навіть не вагався.

Ба більше — батько запитав, на кому саме. Кого оберу, старшу чи молодшу. І я… мені було байдуже.

Я навіть не подивився на фото. Сказав, що різниці немає. Тож обрали по логіці старшу, адже вона доречніша, ближча за віком, і була тут, у місті, поки молодша ще навчалась. Поліна — покійна, стримана, зручна для цього союзу. Правильний варіант.

Правильний.

Тепер це слово викликає в мені глуху лють.

Якби я тоді знав. Якби бодай здогадувався, що молодшою виявиться вона — та дівчина з живими очима і усмішкою, яка вибивала з-під ніг ґрунт… я б не сказав, що мені байдуже. Я б не дозволив вирішити все за мене. Я б, чорт забирай, хоча б подивився на фото.

Я вийшов із будівлі, де щойно закінчив справи, і зупинився на сходах. Сонце било просто в очі, асфальт ще тримав тепло дня, місто жило своїм звичним ритмом. Люди проходили повз, машини сигналили, хтось сміявся — а в мені все завмерло.

Я пішов далі, до свого автомобіля, але кожен крок давався важче, ніж зазвичай. Думки знову й знову поверталися до неї. До того, як вона дивилася на мене — не знаючи, хто я. До того, як я тримав її руку, коли реальність обвалилася на нас обох. До того, як я дивився на неї за столом… і зрозумів, що назад дороги немає.

Я не мав права на ці думки. Не мав права на ці відчуття. І саме це робило їх такими небезпечними.

Я завжди вмів тримати себе в руках. Контроль був моєю силою. А тепер я вперше не розумів, що робити з тим, що не піддається жодним домовленостям, жодній логіці й жодному плану.

Я сів у машину, завів двигун, виїхав на дорогу й автоматично взяв курс на ресторан, де зазвичай вечеряв, коли день видавався важким. Іронія в тому, що я ніколи не називав дні важкими через думки. Через угоди — так. Через цифри, строки, ризики. Але щоб через людину? Через погляд? Через дотик?

Ні. Такого ще не було.

Дорога тягнулася рівною стрічкою, світлофори змінювалися, місто жило своїм життям, а я весь час повертався до одного й того самого питання: що мені тепер робити?

Те, що я відчував до Аліни, не вкладалося в жодну з відомих мені категорій. Це було не захоплення і не коротка іскра. Це було щось глибше, тривожніше, небезпечніше. Наче хтось раптом узяв і вимкнув усі мої внутрішні фільтри. З нею я був не тим Владом, до якого звик. І це лякало більше, ніж приваблювало.

Але була ще Поліна. Відповідальність. Обіцянка. Заручини.

Я не мав права просто взяти й зруйнувати життя іншої людини — навіть якщо все це будувалося не з любові. Навіть якщо між нами не було того, що тепер болісно яскраво виникло з її сестрою. Я сам погодився. Я сам прийняв це рішення. І кинути все посеред шляху означало б зрадити не тільки Поліну, а й себе.

Після першої зустрічі з Аліною в торговому центрі я був упевнений, що ми більше ніколи не побачимось. Місто велике, випадковості — річ рідкісна. Я тоді пішов, бо мав обіцянку перед іншою жінкою. Пішов, навіть не обернувшись. Правильно. Логічно.

А потім я побачив її… у будинку на власних заручинах.

Пам’ятаю той момент надто чітко. Я навіть подумав, що це якась зла гра уяви. Що мені просто хочеться її бачити — і мозок підсунув знайоме обличчя. Але ні. Вона стояла там. Жива. Реальна. Та сама незнайомка, яку я зустрів за кілька годин до того.

І саме тоді я зрозумів, яку помилку зробив, погодившись на все всліпу.

Коли я одягав каблучку Поліні на палець, вона здавалася мені не символом заручин, а шматком каменю. Важким. Непідйомним. Вона тиснула на мене сильніше з кожною секундою, особливо тоді, коли я ловив погляд Аліни. Я бачив у її очах усе — розгубленість, біль, іронію, спротив. Вона навіть не намагалася приховати те, що відчувала. І, здається, бачила мене наскрізь.

Занадто добре бачила.

І тепер я сидів за кермом, стискав його пальцями й розумів: виходу без втрат не існує. Бо між мною й Аліною була взаємність — очевидна, небезпечна, жива. Але між мною й Поліною була відповідальність. Навіть якщо бажання цього шлюбу не було ні в кого з нас.

Одне я знав точно: нам з Аліною не можна часто бачитися.

Я вже раз послабив контроль — і майже не усвідомлюючи поцілував її руку. Цей жест був інстинктивним. Чесним. І саме тому таким неправильним. Якщо ми продовжимо перетинатися, нічим добрим це не закінчиться. Тож поки я не знайду рішення, треба тримати дистанцію. Холодну. Безпечну. Хоч як би складно це не було.

Я під’їхав до ресторану, припаркувався, заглушив двигун і вийшов з автівки. Повітря було теплим, вечір повільно опускався на місто. Я зробив кілька кроків — і зупинився.

З сусідньої будівлі мені назустріч ішов Анатолій В’ячеславович, батько Аліни й Поліни.

Я не зрадів цій зустрічі. Зовсім. Але зробити вигляд, що не помітив його, вже було неможливо. Він підійшов ближче, привітався — привітно, спокійно. Я відповів тим самим, зберігаючи зовнішню ввічливість.